|
| |
Мудрий Софрон. Нарис історії церкви в Україні. – Рим; Львів: Вид-во оо. Василіян, 1995. - С. 317-319. |
|
| |
Спиридон Литвинович  Тридцяті роки XVII століття. Австро-угорська імперія. Відень. Велична столиця святкує одне з державних свят. Численна громада, а також цісарський двір, очікують благословення духівника. А капелана все нема та нема. Тут хтось з організаторів дійства розгледів серед гостей одного почесного крилошанина і одразу попросив допомогти. Після півгодинної підготовки гість-крилошанин виголосив проповідь німецькою мовою. Прекрасні слова духівника зачарували цісарський двір і самого Франца-Йосифа I.Проходитимуть роки і величний Відень все рідше і рідше бачитиме цього випадкового проповідника… А він буде поряд: читатиме літургії у церкві святої Варвари, навчатиме богослов’ю учнів греко-католицької духовної семінарії, виступатиме на засіданнях Державної думи, консультуватиме цісаря… І коли у грудні 1868 року надійшла звістка з Львова про смерть людини, титул якої звучав красиво і велично: «Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський, єпископ каменський, надворний прелат Його Святости папи, асистент папського трону, граф римський, член палати вельмож австрійської державної думи і сейму Королівства Галичини, член Академії Квіритів, доктор святого богослов’я і пр.», то лише окремі старожили згадали про випадкового проповідника на ймення Спиридон Литвинович…
6 грудня 1810 року в селі Дрищів (з 1946 р. Надрічне, Бережанський район, Тернопільська область) у сім’ї священика храму Святого Миколая Іллі Литвиновича та Євгенії Будовицької народився син, якого нарекли Спиридоном. Освіту Спиридон здобував у Бережанській гімназії, де навчався в одному класі з Маркіяном Шашкевичем майбутнім поетом, будителем Галицької України. Засвоювати знання Литвинович продовжив у Львівській духовній семінарії. 19 липня 1835 року Литвинович був висвячений на сан священика. З метою поглиблення богословської освіти, він виїхав до столиці Австро-Угорщини Відня, де, в так званому Августінеумі, здобув ступінь доктора святого богослов’я. Повернувшись на Галичину, Спиридон Литвинович стає кафедральним проповідником у львівському Соборі Святого Юра, а згодом катехитом гімназії у Чернівцях. Наступний період життя Литвиновича пройшов у Відні, де 15 грудня 1848 року він стає парохом церкви святої Варвари. У 1852 р. о. Литвинович стає почесним крилошанином та призначений першим ректором новозаснованої греко-католицької духовної семінарії. Тогочасний митрополит Галицький Михайло Левицький після смерті свого другого помічника запросив Литвиновича у 1857 р. на посаду єпископа-помічника. На початку 1858 р. не стало митрополита Левицького, і Литвиновича було іменовано тимчасовим адміністратором Галицької митрополії. У цей час на Західній Україні надзвичайно гостро постала проблема мови та абетки. Небезпеку наслідків тотальної дискредитації руської (української) та впровадження натомість мертвої церковнослов’янської мови зрозумів Литвинович і 25 жовтня 1859 р. видав відповідну куренду, в якій сказав: «…Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувалася наука на чистій народній мові». В 1860 р. Литвинович передає церковну владу новому митрополиту Григорію Яхимовичу та займається політичною діяльністю. Так, у 1861 р. у Львові зібрався Галицький сейм, віце-маршалком якого став єпископ Литвинович. Сейм обрав Литвиновича регіональним представником до Державної ради (рейхсрату) Австро-угорської імперії. У Відні Литвинович став співголовою Палати послів рейхсрату та неодноразово вступав у гострі суперечки з польськими парламентаріями на предмет мови. 1863 р. став переломним у житті Спиридона Литвиновича. У квітні помирає митрополит Яхимович і Литвинович змушений повернутися до діл духовних. В цей час у Галичині дуже гостро постала проблема церковн
...
Читати далі »
|
|
| |
Цього ж самого 1863 року, знаний як рік "Валуєвського указу” у львівському часописі "Мета”, ч.4, яка виходила тільки два роки (1863-65) вперше був надрукований вірш (за підписом Тараса Шевченка. Чому саме за підписом Шевченка? Мабуть тому, що не було точних даних, кому належав цей поетичний текст) Павла Чубинського (1839-1884), до якого скомпонував музику знаний вже в Галичині Композитор Михайло Вербицький, який тоді вже жив у селі Млини, Яворівського повіту. Ця пісня швидко популяризувалася і виконувалася як гімн на різних святах та урочистостях. На величавому концерті знов у честь Т.Шевченка, перший раз, 10 березня 1865 року в Перемишлі, "Ще не вмерла Україна” завершувала святково-імпрезову програму. Поряд увертюр до опер Моцарта «Тит” і Буальдʼє», «Біла дама» виконувалися хорові твори Лаврівського і Вербицького. Цю саму пісню почув митрополит Спиридон Литвинович, яку співали всі зібрані присутні в його резиденції при катедрі св. Юра під час новорічного свята у Львові 1867 року. Перший шевченківський концерт тут прозвучав у 1868 році. Він був важливою культурною подією, на якому виконано ряд хорових творів Вербицького, Вахнянина і Матюка. У програмі цього концерту також заспівали як гімн "Ще не вмерла Україна”. Вперше вона була надрукована з нотами у львівському збірнику "Кобзар” у 1885 році.
З повним текстом роботи "Творець українського гімну" учасниці конкурсу "Славетні імена України - 2015. Михайло Вербицький" Софії ГАПАК Ви можете ознайомитись за адресою: |
|
| |
Дня 25 квітня 1864 р. митрополит [Спиридон Литвинович, уродженець села Дрищів (нині Надрічне)] видав Послання у справі своєї інтронізації. В цьому посланні митрополит титулує себе "Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський, єпископ каменський, надворний прелат Його Святости папи, асистент папського трону, граф римський, член палати вельмож австрійської державної думи і сейму Королівства Галичини, член Академії Квіритів, доктор святого богослов'я і пр." У цьому посланні митрополит заповідає, що його інтронізація відбудеться 5 травня цього року на празник св. Юра. З книги "Митрополити київські і галицькі", вид-во оо. Василіян, Торонто, Канада, 1962 |
|
| |
Другим відомим кладовищем Львова, закладеним австрійською владою, було Городоцьке кладовище. Воно знаходилося між сучасними вулицями Городоцькою і Федьковича, а також Смаль-Стоцького і Горської, приблизно на території, де зараз споруджено Будинок культури залізничників і влаштовано прилеглий сквер. Один із польських дослідників – Владислав Цєсєльський – на підставі втрачених парохіальних актів костелу св. Анни твердив, що кладовище на цьому місті було засноване ще у 1682 р. – тут хоронили хворих солдатів з армії короля Яна ІІІ Собеського, однак жодних підтверджень ця гіпотеза не отримала. Тим більше, що на усіх відомих планах Львова кладовище тут не було позначене аж до його відкриття у XVIII ст. А невелике римо-католицьке кладовище для цієї частини міста знаходилося вище костелу св. Анни від вул. Шевченка. Місце, де розташувалося кладовище у середньовічному Львові, було досить відомим – тут, зокрема, збиралася шляхта на свої з’їзди, тут львів’яни у 1673 р. прощалися з тілом померлого у Львові короля Михайла Корибута-Вишневецького. Але головне, чим запам’яталося це місце, – це коронація чудотворної ікони Богородиці з львівського монастиря Домініканців у 1751 р. Головні урочистості відбувалися власне «на полях під Білогорщею» і про них ще довго нагадувала пам’ятна колона, навколо якої у 80-тих роках XVIII ст. було закладене кладовище. Найстарші надгробки цвинтаря походили з кінця XVIII ст. На цвинтарі хоронили львів’ян – поляків, українців, австрійців. Оскільки в цій частині міста розташований собор св. Юра, то тут ховали і українське духовенство, зокрема, тут був похований перший після відновлення Галицької митрополії, митрополит Антоній Ангелович (1757–1814), митрополит Григорій Яхимович (1792–1863) і митрополит Спиридон Литвинович (1810–1869), а також ціла плеяда священиків і крилошан собору св. Юра. Коли 1 вересня 1875 р. кладовище офіційно закрили, то тіла цих церковних діячів у 1881 р. були урочисто перепоховані на Личаківському кладовищі. Тоді не вдалося відшукати лише могилу митрополита Ангеловича. Ось як виглядала процесія за свідченнями сучасників: «Попереду численного духовенства поважно йшов митрополит Йосиф Сембратович (1821–1900) зі своїм племінником, майбутнім кардиналом Сильвестром Сембратовичем (1836–1898), за ними українські вчені в пурпурових шарфах несли металеву труну з тлінними останками митрополита Яхимовича, вкриту вінками. Далі слідували сім катафалків з трунами митрополита Литвиновича, єпископа Івана Бохенського (1857) і крилошан Ісака, Лотоцького, Барвінського і Левицького. Катафалк для труни митрополита Яхимовича був порожнім і його накривали величезні гірлянди квітів з написом «Батько Русі».
Повний текст статті кандидата історичних наук Андрія ПАВЛИШИНА "Давні цвинтарі: подорож Львовом з Хароном" доступний за адресою: |
|
| |
Сучасне українське духовенство здебільшого порівняно пасивне у сфері політики. Греко-Католицька Церква взагалі заборонила священикам брати участь у виборах. Інші Церкви не мають таких заборон, проте не пригадую серед депутатів священнослужителів у Верховній Раді, за винятком кількох православних єпископів. А присутність клиру на рівні місцевих рад практично не помітна. Зовсім по-іншому було 150 років тому в Галичині, коли Митрополити Григорій Яхимович (1860-1863) та Спиридон Литвинович (1863-1869) водночас очолювали український національний рух; владика Спиридон був ще й віце-президентом австрійського парламенту (1861-1864). Після смерті С.Литвиновича новий митрополит Йосиф Сембратович (1870-1882) намагався відмежувати Церкву від політичної сфери, і таку позицію з більшим чи меншим успіхом продовжили всі його наступники; а найпослідовнішим її прихильником був Андрей Шептицький. Проте, оскільки прямих заборон на участь у виборах нижчому духовенству не було, найбільше серед українських депутатів було саме священиків. Соціальна реструктуризація депутатів Галицького сейму [1]
У таблиці не враховано 13 єпископів-вірилістів (вірилісти здобували мандати автоматично, «на віру»). Віриліста отця Йосифа Делькевича враховано і потрактовано як педагога, оскільки він здобув мандат у 1867-1868 рр. як ректор Львівського університету (ректори університету й політехніки теж здобували мандати автоматично). Отже, якщо додати 13 єпископських мандатів, отримаємо 95; саме стільки разів представники українського духовенства здобували посвідку депутата Галицького сейму за всю його історію. 
Треба зауважити, що, реформуючи монархію та впроваджуючи самоврядування Галичини, зокрема, імперський уряд подбав про баланс інтересів народностей. Саме з цієї причини цісар призначав віце-маршалом Сейму завжди українця. І всупереч тому, що такий підхід не був зафіксований у жодному правовому акті, представники панівної польської народности не опиралися ані разу. 
...
Читати далі »
|
|
| |
Найреальнішим перехід української мови на латинське письмо пов’язаний із проектом чеського славіста Йосифа Їречека, опублікованим 1859 року Міністерством культури і освіти Австрійської імперії. За задумом автора, латинізація мала сприяти творенню української мови як сучасної мови завдяки відокремленню від архаїчних церковнослов’янських та нових російських впливів. В Галичині ідею Їречека підхопив тогочасний губернатор краю граф Аґенор Ґолуховський, на чиє прохання міністр культури та освіти Австрії Леопольд Тун призначив комісію до впровадження ідеї. Проект Їречека спирався на чеський правопис без рис, властивих польській орфографії, за винятком тих знаків пом’якшення, що не властиві чеській мові (ś, ć, ź), ń, а також способу пом’якшення приголосних перед голосними (ia, ie, io, iu). Втім самої підтримки проекту з боку одіозного Ґолуховського вистачило, аби в конфліктній Галичині українці вбачили в цій зміні спробу полонізації чи в кращому разі — вираз чеського прагнення до гегемонії серед слов’ян Австрійської імперії. Противниками реформи були як москвофіли (серед них Богдан Дідицький), так і ті інтелігенти, що висловилися схвально про сам проект Їречека (вже згаданий мовознавець Йосип Лозинський та греко-католицький митрополит Львова Спиридон Литвинович голосували проти впровадження латинки, вважаючи цю зміну політичним та культурно шкідливим для українців актом). Протести підтримали також інші славісти з Австрії, зокрема Франц Міклошич та навіть тесть Їречека — Павел Шафарик. На закиди щодо невідповідності церковнослов’янського письма новій українській мові, вони пропонували реформувати кирилицю «за зразком Караджича». Цю хвилю протестів розглядають як «другий спалах азбучної війни». Міністерська комісія забракувала проект (7 голосів проти 2, ще двоє утрималися) і, як наслідок, австрійське міністерство відмовилося від подальшого впровадження латинки, організувавши реформу кирилиці (усунення кількох літер, як-то твердого знака), яку втім також було скасовано 1861 року під впливом критики. (Згодом 1892 року реформу кирилиці в Галичині все ж було проведено, завдяки зусиллям, в першу чергу, Степана Смаль-Стоцького). Певну підтримку задум Їречека здобув у російській частині України, де його потенціал хотіли використати для зменшення російських впливів. Наприклад, Михайло Драгоманов іноді користувався латинкою і навіть видав 1880 року латинізовану версію «Кобзаря» Тараса Шевченка. Слід зауважити, що драгоманівка (опрацьована Драгомановим реформа кирилиці) дозволяла перехід із однієї системи письма на іншу завдяки простій заміні знаків (тобто без багатозначностей). Хоча ця абетка не здобула практичного визнання в 19 столітті, вона стала основою для подальших розробок української латинки в 20 та 21 століттях. Зокрема, сучасні неофіційні варіанти більшою чи меншою мірою збігаються саме з проектом Їречека.
|
|
| |
В Архіві зображень Австрійської національної бібліотеки (Das Bildarchiv der Österreichischen Nationalbibliothek) за інвентарним номером PORT_00068468_01 зберігається без сумніву унікальний портрет славного нашого земляка, Митрополита Галицького та Архиєпископа Львівського — предстоятеля Української Греко-Католицької Церкви Спиридона ЛИТВИНОВИЧА (1810 - 1869).
|
|
| |
145 років тому, 4 червня 1869, у Львові помер Митрополит Галицький та Архиєпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Спиридон ЛИТВИНОВИЧ. Великого сина Дрищева-Надрічного було поховано на Городецькому цвинтарі, а 1880 разом з іншими митрополитами перезахоронено на Личаківському кладовищі.
***
Городецький цвинтар
Вгорі Городецької вулиці при вул. Білинських (Смаль-Стоцького) є старий городецький цвинтар, заснований у другій половині XVII ст. З давніх пам'яток зберігся пам'ятний стовп із свята коронації ікони Богородиці у домініканів 1753 р. і кілька знищених надгробків. На цвинтарі хоронено перших митрополитів — Ангеловича, Яхимовича, Литвиновича, в 1880 р. їх перенесено на Личаківський цвинтар,— одної тільки могили Ангеловича вже не відшукано.
І.Крип'якевич Історичні проходи по Львові. - Львів, Видання товариства "Просвіта", 1932.
Личаківський цвинтар
Личаківський цвинтар, популярно званий «пісками», існував уже в XVI ст.; тоді хоронено тут померлих на пошесні недуги. При кінці XVIII ст., коли знесено цвинтарі коло церков, відкрито тут кладовище для всіх. Найстарша частина цвинтаря є на горбку біля альтани, там є пам'ятники з кінця XVIII ст. Пізніше цвинтар поширювано; востаннє під час війни, коли постало воєнне кладовище.
Личаківський цвинтар відзначається великою кількістю кам'яних надгробків, числять їх на три тисячі. Деякі з них мають велику артистичну ціну, як-от твори у стилі цісарства різьбярів Г. Вітвера, братів Шімсерів, П. Евтелє, початків XIX ст., і пізніші — Ю. Марковського, П. Філіппі, А.М. Перієра й ін. Із заслужених українців на цвинтарі спочивають: письменники Маркіян Шашкевич, Іван Гушалевич, Богдан Дідицький, Ю. Лаврівський, Ів. Жуковський, Павло Свєнціцький, Володимир Шашкевич, Ксенофонт Климкович, Володимир Баронський, Іван Белей, Іл. Грабович, Іван Франко (поки що нема пам'ятника), історики Денис Зубрицький, Ісидор Шаранович, Антін Петрушевич, Юліян Целевич; інші учені й дослідники Омелян Партицький, їв. Верхратський, А. Вахнянин, Михайло Павлик, Остап Терлецький, Вол. Шухевич, К. Лучаківський, Ом. Калитовський, промисловці й фінансисти їв. Левинський, В. Нагірний, Ол. Кулачковський, владики Гр. Яхимович, Сп. Литвинович та ін. На воєннім австрійськім цвинтарі 1914—1918 рр. лежить полеглий у бою молодий талановитий археолог Володимир Гребеняк. З боїв у Львові в листопаді 1918 р. є невеличкий цвинтар, який відвідують процесії в часі Зелених свят. (Тут йдеться про цвинтар Українських січових стрільців (УСС) на Личакові. Цей цвинтар біля 1936 р. поляками було частково ексгумовано і перенесено на іншу ділянку із значним ущільненням — кам'яні хрести поставлено майже впритул, бетонні рами на могилах зруйновано. Поховання УСС остаточно ліквідовано 1948 р., а кам'яні хрести використано для замощення вулиць.)
Біля Личаківського парку є російський воєнний цвинтар із 1914 —1915 рр., т. зв. «Холм слави», зруйнований варварською рукою.
|
|
| |
 В ХІХ ст. наша територія перебувала під владою двох імперії. В умовах відсутності української державності церква відігравала колосальну роль в українському національному житті, розвивала культуру, освіту, формувала громадсько-політичну думку в західноукраїнських землях, чим сприяла зростанню національно-патріотичної свідомості тогочасного населення.
Велике значення в національному відродженні українського народу Галичини відіграла Українська Греко-католицька Церква. Вона об’єднувала найширші маси населення й національна свідомість у багатьох селах залежала від священика.
В західноукраїнських землях в цей час була досить складна ситуація. З одного боку поляки прагнули повністю захопити ці землі встановивши свою гегемонію. З іншого – Російська імперія, яка фінансуючи москвофілів прагнула в подальшому приєднати цю територію до Малоросії. В цей час одними із захисників свого народу, культури, віросповідання виступили священики. Велику роль у цьому процесі відіграли владики, що стояли у проводі церкви: Михайло Левицький, Григорій Яхимович і Спиридон Литвинович.
Спиридон Литвинович був "митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським, єпископом Каменським, Надворним, прелатом Його Святості Папи, графом римським, членом палати вельмож австрійської Державної Ради і сейму королівства Галичини, член Академії Квіритів, доктором святого богослов‘я” [3, с. 2], а найголовніше – він був вірним сином своєї церкви та свого народу.
Постать Спиридона Литвиновича є мало відомою для сучасних істориків. Його прізвище ні про що не говорить багатьом нашим сучасникам. На даний час дослідженням життя і діяльності митрополита Спиридона Литвиновича займалися в основному діячі церкви. Одним із перших, хто дав належну оцінку діяльності його сподвижник єпископ Ю. Пелеш, І.Назарко. Оглядово цієї проблеми торкалися і такі автори, як: Г.Лужницький, Я. Гординськи, І.Рудович, С. Матковський, К.Левицький та ін.
Народився Спиридон Литвинович 6 грудня 1810 року в селі Дрищів (сучасна назва – Надрічне Бережанського району) у сім`ї священика. Першим навчальним закладом, який він закінчив була Бережанська гімназія [1, с. 75]. Духовну освіту здобував на богословських факультетах Львівського та Віденського університетів, а 19 липня 1835 р. був висвячений у сан священика. Він також здобув науковий ступінь доктора богослов`я. Наш земляк був і кафедральним проповідником Собору святого Юра у Львові, катехитом гімназії у Чернівцях, а з 15 грудня 1848 р. парохом церкви святої Варвари у Відні. У 1852 р. о.Литвинович був призначений почесним крилошанином та першим ректором новозаснованої духовної семінарії у Відні [4, с. 79]. Професор Я. Гординський дає таку оцінку цього періоду його життя: "Не міг виявити прихильоности до москвофільства той, хто хотів показати себе лояльним австрійським горожанином. Таким лояльним горожанином мусів конечно виявити себе ректор Віденської семінарії. Як парох Віденської церкви і настоятель питомців, що мали нагоду сходитися з різними католицькими достойниками Австрії мусів він добре дбати про те, що би й сам думав офіціально так, як думало правительство, і щоби так само думали його питомі. І може мало хто держався так точно гадки правительства, як перший ректор Віденської семінарії” [7, с. 187]. У 1857 р. висвячений на єпископа-помічника Галицького митрополита. Після смерті митрополита М. Левицького у 1858-60 рр. він стає тимчасовим адміністратором Галицької митрополії
Доктор Литвинович брав також активну участь у суспільно-політичному житті Галичини. Будучи єпископом-помічником, вів виявив себе визначним паламентаристом. Найзапекліша боротьба велась тоді навколо питання спроб австрійського уряду замінити слов`янську абетку на латинську. Він писав меморіали до австрійського уряду спрямовані проти латинізації українського письма.
Всім відомо, що в цей час великого поширення набирають москвофіли. Вони прагнули щоб правилося в церквах і навчалося у школах на руській мові. Поширення такої ситуації в Галичині несла і до того важкі умови щодо національного відродження. Спиридон Литвинович зрозумівши ситуацію видав 25 жовтня 1859 р. послання, в якому сказав: "Зроблено сумне спостереженнє, що в останних роках повстало в руській літературі змаганнє увести в ній малозрозуміле для народу нарічіє. Се змаганнє проявило ся не тільки в пресі, що тепер хилить ся до швидкого упадку, але і численні проповідники та катехити уживають у своїх проповідях і шкільній науці церковно-славянських форм, погорджуючи народним говором, при чім ідуть за мильним розуміннєм відношення літурґічної мови до народної” [6. с. 130-131]. Як ми бачимо він активно відстоює тогочасну українську мову. Стверджує, що це шкодить навчанню людей як в церкві так і в школі.
У 1860 р. Льв
...
Читати далі »
|
|
