Це був час, коли галичани вчилися заробляти гроші, інвестувати та розвивати торгівлю. А новостворені інституції створювали можливості та всіляко розвивали необхідну інфраструктуру.
У інфографіці - одні з ключових подій у історії кооперативного руху в Галичині.
"Свій до свого по своє!" – таким гаслом керувалися українські підприємці на Галичині. Наша кооперація пройшла довгий шлях від збанкрутілих напів клерикальних установ до масового руху, який об’єднав тисячі людей. Для цього знадобилося понад сім десятиліть. На місце перших організаторів – греко-католицьких священників – прийшли адвокати, вчителі, зрештою, колишні вояки Галицької армії.
"Один взяв, другий брав, а третій таки украв"
– Українська кооперація – унікальне явище в європейській історії, – розповідає історик Степан Гелей. – Не впевнений, чи ще якась нація без держави змогла так поставити на ноги цей напрям. Хоча перешкод вистачало. Влада не хотіла, щоб українці розвивали свою економіку. Бо де були заможні господарі, там з’являлися "Просвіта", "Сокіл" та інші патріотичні організації. А там хтозна – раптом вони й підпільну ОУН фінансувати почнуть.
Перші спроби економічної діяльности галицьких українців датуємо серединою ХІХ століття. Український політичний провід перебував в руках греко-католицьких священників – єдиної вищої верстви, яка не спольщилася. Наприкінці 1867-го з ініціативи митрополита Спиридона Литвиновича було створено "Банк рустикальний". Ще через 6 років організовано "Общеє рольничо-кредитноє заведеніє для Галіції і Буковини", як прозвали його сучасники – "Банк крилошанський". Перший мав давати селянам позики під менші відсотки, аніж лихварі. Другий – допомагати духовенству та їхнім родинам. Із фонду священничих вдів та сиріт львівської митрополії на банківський основний фонд було виділено 75 тисяч золотих ринських. Іншу частину коштів вкладав чеський банк "Славія". Втім незабаром чехи, що опинилися на межі банкрутства, забрали свою частку.
Фахівців-економістів серед українців просто не було. Доводилося передавати справи до рук найманих працівників. Як наслідок – лихварська діяльність "Банку рустикального" допровадила тисячі його вкладників до занепаду та розпродажу ґрунтів. Зловживання управителів "Банку крилошанського" – чеха Міхалка та євреїв Хувеса й Кіндлера – призвели до криміналу. Часопис "Зеркало" містить про це короткий віршик:
Хувес, Кіндлєр і Міхалко –
То файні три кавалки.
Один взяв, другий брав,
А третій таки украв.
Духовенство, серед якого особливо сильною була москвофільська фракція, звернулося по допомогу до Санкт-Петербурга. Царський уряд надіслав на підтримку мільйон рублів. Однак це лише відтермінувало банкрутство. Історія перших банківських установ закінчилася тотальною зневірою у власну економічну спроможність. Кость Левицький підсумував той період так: "На руїнах тих обох банків незвичайно важко було ставити нові основи нашої господарської організації".
Спиридон Литвинович – митрополит Галицький, архієпископ Львівський, єпископ Каменський, Надворний, прелат Його Святості Папи, граф римський, член палати вельмож австрійської Державної Ради і сейму королівства Галичини, член Академії Квіритів, доктор святого богослов’я.
Народився Спиридон Литвинович 6 грудня 1810 року в селі Дрищів (сучасна назва – Надрічне Бережанського району) у сім`ї священика. Навчався у Бережанській гімназії, на богословських факультетах Львівського та Віденського університетів. 19 липня 1835 р. був висвячений у сан священика, згодом став кафедральним проповідником Собору святого Юра у Львові, катехитом гімназії у Чернівцях, а з 15 грудня 1848 р. парохом церкви святої Варвари у Відні. У 1852 р. о. Литвинович був призначений почесним крилошанином та першим ректором новозаснованої греко-католицької духовної семінарії у Відні. У 1857 році висвячений на єпископа-помічника Галицького митрополита. Після смерті митрополита М. Левицького у 1858–60 рр. він призначений тимчасовим адміністратором Галицької митрополії.
Доктор Литвинович брав також активну участь у суспільно-політичному житті Галичини. Будучи єпископом-помічником, о. Литвинович виявив себе визначним паламентаристом. Найзапекліша боротьба велась тоді навколо питання спроб австрійського уряду замінити слов`янську абетку на латинську. Він писав меморіали до австрійського уряду спрямовані проти латинізації українського письма.
У 1860 р. Спиридона Литвиновича обрано віце-маршалком Галицького сейму та представником до Рейхсрату у Відні. В листопаді 1861 році його обрано співголовою Палати Послів австрійського парламенту. У своїй політичній діяльності відстоював права українського населення в Галичині, підтримував проект поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці – західну (польську) і східну (українську). Рішуче виступав проти спроб польського вищого духовенства підпорядкувати греко-католицького митрополита польському архієпископу.
30 червня 1863 року Спиридона Литвиновича призначено Галицьким митрополитом. Великим здобутком цього греко-католицького церковного діяча було прийняття у 1863 році «Конкордії» (з латинської – згода) з римо-католицькою церквою, яка на меті досягнення обрядового порозуміння поляків і українців у Галичині. 18 листопада 1864 р. Франц-Йосиф I іменував галицького митрополита цісарським тайним радником, а наступного дня Спиридон Литвинович проголосив «Конкордію» окремим посланням, подавши при цьому український переклад декрету Конгрегації Поширення Віри (чого не робилося до того).
Ще одним значним досягненням митрополита Спиридона Литвиновича було прискорення процесу канонізації св. Йосафата. Ставши митрополитом, він клопочеться перед Римським престолом, щоб прискорити канонізаційний процес святого Йосафата. Таким чином завдяки мученикові за Українську греко-католицьку церкву, що був проголошений святим, Українська греко-католицька церква стає нарівні з іншими католицькими церквами.
Помер митрополит у 1869 році . Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
Поряд із такими видатними провідниками Української греко-католицької церкви як Андреєм Шептицьким, Йосипом Сліпим постать Спиридона Литвиновича є не менш визначною. Він був першим провісником національного пробудження українського народу та одночасно доклав чимало зусиль для встановлення релігійного порозуміння в Галичині у 1863 році.
Галицькі митрополити / [Львів. музей історії релігії; редкол.: В. В. Гаюк та ін.]. – [Львів: Логос, 1992]. – 94, [1] c. : іл. – (Духовні діячі України)
РОЛЬ РУСЬКОГО ДУХОВЕНСТВА У РОЗВИТКУ РУСЬКОЇ (УКРАЇНСЬКОЇ) МОВИ
Б. М. Сокіл,
канд. філол. наук, доцент Львівський національний університет ім. І. Франка
На наш погляд, заслуговує на увагу й праця митрополита С. Литвиновича «Окружникъ до всѣхъ деканатôвъ, надзырателѣвъ, шкôлъ народныхъ. ординаріятскихъ шкôльныхъ комисарôвъ въ гимназіяхъ и ректоратôвъ семинарскихъ у Вѣдни и у Львовѣ», яку він видав як єпископ і апостольський адміністратор львівської митрополії 25 листопада 1858 року.
У тій брошурі митрополит указує галицько-руському духовенству на роль руськонародної мови в церкві та школі і обстоює чистоту мови. Тоді був доволі непростий час для духовного розвитку Галицької Русі. Народні стремління 1848 року, спрямовані на відродження руської народності в літературі, фактично заперечували панросійські тенденції. Усе активніше почала проводити свою роботу на теренах Східної Галичини «погодінська колонія», яка намагалася привернути населення до Росії та запровадити так званий «общерусский язык». Це, очевидно, спонукало австрійський уряд спробувати накинути Галицькій Русі латинське письмо і тим самим перервати зв’язок і з Росією.
Єпископ, зрозумівши шкідливість панруських тенденцій для Галицької Русі, шо виявилися у мовній мішанині, або так званім «книжнім язичії», штучній мішанині слів, зворотів із мови церковнослов’янської, російської і руської, в «Окружнику» рішуче виступає проти анормального розвитку руської літератури і проти калічення рідної мови.
Митрополит зауважує, що в останні роки все більше намагаються ввести в руську літературу малозрозумілі руському народові ідіоми. Такі спроби не обмежилися лише пресою, що зрештою й призвело до її занепаду, але й все частіше появляються в проповідях і виступах катехитів. Саме катехити, збаламучені помилковим розумінням стосунку літературної мови до народної, яке придумали деякі недалекоглядні молоді письменники, почали у проповідях, ескортах і шкільних викладах уживати церковнослов’янські форми із залишенням народної мови.
Якби такі спроби набули загального поширення, то не тільки б зупинили розвиток руської мови, але й вплинули б на освіту народу в школі та церкві.
Митрополичий ординаріят рішуче засуджує такі дії і доручає підлеглим органам, які мають справу з дидактикою і літературою, якнайточніше зберегти руські мовні форми.
Багато священиків зрозуміли роль народної мови на освітньому полі, а найголовніше завданням руської церкви і школи – надати мові широкого вживання і очистити від непотрібних елементів. Митрополит наголошує, що відповідно до церковних канонів, Євангеліє повинно проповідуватися кожному народові його рідною мовою. Точне розуміння слова Божого і найнижчими верствами людського роду стало від початків християнства підставою віри, що Дух Божий уже перших апостолів наділив чудесним даром знання мов, щоб лиш кожному народові своє святе слово зробити доступним, хоч у ті часи не бракувало мов, які полегшували духове розуміння в цілому світі.
Митрополит Литвинович зауважує, що великий апостол народів Павло застерігав усіх тих, котрі намагалися зберегти дар розуміння мов, щоб уживати цей дар не лише як свідчення свого божественного послання, але, головно, як засіб до своїх
релігійних проповідей і щоб завжди вживали лише ту мову, яку розуміють їх слухачі.
Це повчання апостола в першому посланні до Кориятіян гл. ХІУ належить взяти собі до серця і заодно мати перед очима 18 і 19 стих, де сказано: «Gratias ago meo, quod omnium vestrum lingua loquor. Sed in ecclesia volo quique verba sensu meo loqui, ut et slios instruam, quam decem millia verborum in lingvua» («Складаю свою подяку, тому що говорю мовою вас усіх. Але у церкві також хочу промовляти слова від своєї душі, щоб і інших настановити, ніж промовляти десять тисяч слів»).
На цій основі Божа церква від початку свого існування наказує вживати народної мови при оголошенні Слова Божого. Цього домагається Тридентский собор, поручаючи, щоб церковні науки «cum brevitate et facilitate sermonis» («з короткістю і легкістю мови») подавали народові і щоб уживали завжди лише народної мови, названої «lingva vulgaris»
4 червня 1869 року – помер церковний діяч, доктор теології, митрополит, уродженець с.Надрічне Бережанського району Спиридон Литвинович. Митрополит Галицький та Архиєпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. Засідав у Галицькому сеймі як віриліст (представник духовенства) упродовж 1861–1869 років. Віце-маршалок Галицького сейму, член Державної ради Австрійської імперії, посол і віце-президент Австрійського райхсрату (1861–1864).
Б. Луговий, О. Лугова. Громадська і духовна діяльність митрополита Галицького Спиридона Литвиновича // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Сер. Історія. – 2006. – Вип. 1. – С. 159-162.
Історія України: підручуник для 9 класу загальноосвітніх навчальних закладів / О.І.Пометун, Н.М.Гупан, І.І.Смагін. — К. : УОВЦ «Оріон»,. 2017. — С. 242.
