В ХІХ ст. наша територія перебувала під владою двох імперії. В умовах відсутності української державності церква відігравала колосальну роль в українському національному житті, розвивала культуру, освіту, формувала громадсько-політичну думку в західноукраїнських землях, чим сприяла зростанню національно-патріотичної свідомості тогочасного населення. Велике значення в національному відродженні українського народу Галичини відіграла Українська Греко-католицька Церква. Вона об’єднувала найширші маси населення й національна свідомість у багатьох селах залежала від священика. В західноукраїнських землях в цей час була досить складна ситуація. З одного боку поляки прагнули повністю захопити ці землі встановивши свою гегемонію. З іншого – Російська імперія, яка фінансуючи москвофілів прагнула в подальшому приєднати цю територію до Малоросії. В цей час одними із захисників свого народу, культури, віросповідання виступили священики. Велику роль у цьому процесі відіграли владики, що стояли у проводі церкви: Михайло Левицький, Григорій Яхимович і Спиридон Литвинович. Спиридон Литвинович був "митрополитом Галицьким, архієпископом Львівським, єпископом Каменським, Надворним, прелатом Його Святості Папи, графом римським, членом палати вельмож австрійської Державної Ради і сейму королівства Галичини, член Академії Квіритів, доктором святого богослов‘я” [3, с. 2], а найголовніше – він був вірним сином своєї церкви та свого народу. Постать Спиридона Литвиновича є мало відомою для сучасних істориків. Його прізвище ні про що не говорить багатьом нашим сучасникам. На даний час дослідженням життя і діяльності митрополита Спиридона Литвиновича займалися в основному діячі церкви. Одним із перших, хто дав належну оцінку діяльності його сподвижник єпископ Ю. Пелеш, І.Назарко. Оглядово цієї проблеми торкалися і такі автори, як: Г.Лужницький, Я. Гординськи, І.Рудович, С. Матковський, К.Левицький та ін. Народився Спиридон Литвинович 6 грудня 1810 року в селі Дрищів (сучасна назва – Надрічне Бережанського району) у сім`ї священика. Першим навчальним закладом, який він закінчив була Бережанська гімназія [1, с. 75]. Духовну освіту здобував на богословських факультетах Львівського та Віденського університетів, а 19 липня 1835 р. був висвячений у сан священика. Він також здобув науковий ступінь доктора богослов`я. Наш земляк був і кафедральним проповідником Собору святого Юра у Львові, катехитом гімназії у Чернівцях, а з 15 грудня 1848 р. парохом церкви святої Варвари у Відні. У 1852 р. о.Литвинович був призначений почесним крилошанином та першим ректором новозаснованої духовної семінарії у Відні [4, с. 79]. Професор Я. Гординський дає таку оцінку цього періоду його життя: "Не міг виявити прихильоности до москвофільства той, хто хотів показати себе лояльним австрійським горожанином. Таким лояльним горожанином мусів конечно виявити себе ректор Віденської семінарії. Як парох Віденської церкви і настоятель питомців, що мали нагоду сходитися з різними католицькими достойниками Австрії мусів він добре дбати про те, що би й сам думав офіціально так, як думало правительство, і щоби так само думали його питомі. І може мало хто держався так точно гадки правительства, як перший ректор Віденської семінарії” [7, с. 187]. У 1857 р. висвячений на єпископа-помічника Галицького митрополита. Після смерті митрополита М. Левицького у 1858-60 рр. він стає тимчасовим адміністратором Галицької митрополії Доктор Литвинович брав також активну участь у суспільно-політичному житті Галичини. Будучи єпископом-помічником, вів виявив себе визначним паламентаристом. Найзапекліша боротьба велась тоді навколо питання спроб австрійського уряду замінити слов`янську абетку на латинську. Він писав меморіали до австрійського уряду спрямовані проти латинізації українського письма. Всім відомо, що в цей час великого поширення набирають москвофіли. Вони прагнули щоб правилося в церквах і навчалося у школах на руській мові. Поширення такої ситуації в Галичині несла і до того важкі умови щодо національного відродження. Спиридон Литвинович зрозумівши ситуацію видав 25 жовтня 1859 р. послання, в якому сказав: "Зроблено сумне спостереженнє, що в останних роках повстало в руській літературі змаганнє увести в ній малозрозуміле для народу нарічіє. Се змаганнє проявило ся не тільки в пресі, що тепер хилить ся до швидкого упадку, але і численні проповідники та катехити уживають у своїх проповідях і шкільній науці церковно-славянських форм, погорджуючи народним говором, при чім ідуть за мильним розуміннєм відношення літурґічної мови до народної” [6. с. 130-131]. Як ми бачимо він активно відстоює тогочасну українську мову. Стверджує, що це шкодить навчанню людей як в церкві так і в школі. У 1860 р. Львівським митрополитом стає перемиський владика Г.Яхимович. Тоді ж Литвинович складає із себе обов`язки тимчасового адміністратора Галицької митрополії і свою діяльність спрямовує у суспільно-політичне русло. Його обрано віце-маршалком Галицького сейму. Сейм делегував нашого земляка представником до Рейхсрату у Відні. Там він користувався не тільки підтримкою українського духовенства і селянства, але і польського. У державній раді єпископ Литвинович належав до найбільш впливових послів, при цьому не забуваючи свого священицького обов`язку. В листопаді 1861 році його обрано співголовою Палати Послів австрійського парламенту. У своїй політичній діяльності відстоював права українського населення в Галичині, підтримував проект поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці – західну (польську) і східну (українську). Рішуче виступав проти спроб польського вищого духовенства підпорядкувати греко-католицького митрополита польському архієпископу. У квітні 1863 році передчасно помирає митрополит Яхимович і єпископ Литвинович змушений повернутися до своїх душпастирських обов`язків. В Галичині вже довший час були протиріччя між латинським і українським обрядами. Папа Пій ІХ прагнув змінити таку ситуацію. З цієї причини він викликав єпископа Спиридона Литвиновича до Риму. Під час цього візиту до Риму цісар Франц Йосип ІІ призначив його Галицьким митрополитом. Це відбулося 30 червня 1863 року. Папа Пій ІХ потвердив його 28 вересня цього ж року [2, с. 259]. Великим здобутком цього греко-католицького церковного діяча було прийняття у 1863 році "Конкордії” (з латинської – згода) з римо-католицькою церквою. Галицька митрополія переживала тяжкі і довгі суперечки, які нав`язували москвофіли і полонофіли, Московська православна церква і Польська латинська церква, кожна з яких домагалася церковно-релігійних та політичних цілей, а також підпорядкованості взаємовідносин між кліром латинського і грецького обрядів. Папа Пій ІХ декретом від 17 липня 1863 р. затвердив цю угоду, а в жовтні 1863 року проголошено між обрядове порозуміння поляків і українців у Галичині [5, с. 48–49]. Положення «Конкордії» 1863 р., викладені в декількох розділах, мали важливе значення для стабілізації відносин між Латинською і Греко-католицькою церквами, зокрема в таких справах: зміна обряду, священні й релігійні чинності, уділення Святих Тайн, подружжя, виховання дітей, взаємодопомога. "Конкордія” в трьох перших розділах гарантувала обом обрядам в Галичині їхню кількісну незмінність, їхню територіальну непорушність та їхню сакраментальну тотожність. А два останні розділи нормували громадсько-церковну співпрацю і взаємини [8, с. 216]. Запровадження "Конкордії” в Галичині було далеко не простим, оскільки державна влада почала втручатися в це порозуміння своїми законами, а деякі латинські єпископи просили дещо змінити в них. Та Апостольський Престол стояв непохитно на позиції "Конкордії”. Ця угода стала малим кодексом співжиття двох обрядів і протривала із незначними змінами до розпаду Австрійської імперії. Діяльність С.Литвиновича припала на часи, коли перемогла австрійська і польська реакція, а тому треба було поступово і вперто відвойовувати кожну позицію. Найточнішою оцінкою постаті Спиридона Литвиновича будуть слова єпископа Пелеша, його сучасника, який писав свою історію через десять років після смерті митрополита: "Із природи здавася він вибуховий, але згодом став самою добротою, поблажливий і лагідний супроти всіх, що з ним стикалися. В цілому своєму житті й діяльності був вірним сином своєї Церкви і своєї нації… Литвинович багато доконав для своєї церковної провінції, але його вчинки були розкислені не на хвилину, а на далеку майбутність. Він мав і ще багато гарних і великих задумів, але їх виконанню перешкодила передчасна смерть. Литвинович тішився повним довір`ям і великою пошаною як у Римі так і Відні” [7, с. 193]. Підсумовуючи вище сказане, слід відзначити, що митрополит Спиридон Литвинович зумів зробити у ці важкі часи те, чого не вдавалося його попередникам: укладення Конкордії 1863 року з римо-католицькою церквою та канонізації українського греко-католицького святого. Цим самим було досягнуто фактичного визнання Української греко-католицької церкви Римським престолом, і цим самим зрівнювалося в правах українську і католицьку церкви на західноукраїнських землях. Зумів відстояти тогочасну українську мову в церквах і школах і її не було замінено ні на польську, як того хотіли поляки, ні на російську – москвофіли. Помер митрополит С.Литвинович у 1869 році. Похований у Львові на Личаківському кладовищі. Поряд із такими видатними провідниками Української греко-католицької церкви як Андреєм Шептицьким, Йосипом Сліпим постать Спиридона Литвиновича є не менш визначною. Він був першим провісником національного пробудження українського народу. І справедливим є те, що його ім`я виписане на стінах Собору Святого Юра у Львові як одного з провідних діячів греко-католицької церкви.
Список використаних джерел 1. Бережанська земля. Історично-мемуарно збірник. Т.1. – Нью-Йорк, 1970. – 871 с. 2. Блажейовський Д. Ієрархія Київської церкви. – Львів: "Каменяр”, 1996. – 567 с. 3. Галушка С. Наш митрополит // Бережанське віче. – 1993. – 10 квітня. – С.2. 4. Гординський Я. Віденська Греко-Католицька духовна семінарія в рр. 1852–1855. // Записки НТШ. – Р. ХХІІ. – Т. СХV. – 1913. – Кн. ІІІ. – С. 77-130. 5. Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження. – Дрогобич, 1990. – 93 с. 6. Левицький К. Iсторiя полiтичної думки галицьких українцiв 1848-1914. /Кость Левицький. – Львів: ОО. Василіян у Жовкві, 1926. – 736 с. 7. Назарко І. Київські і Галицькі митрополити. Бібліографічні нариси (1590-1960). – Торонто, 1962. – 271 с. 8. Пашук А. Українська церква і незалежність України: монографія / Андрій Пашук; Львів. нац. ун-т імені Івана Франка. – Львів: Вид. центр ЛНУ імені Івана Франка, 2003. – 364 с.
