Нещодавно наш сайт публікував матеріал про отця Олега ГАЛУШКУ та його душпастирську місію в Казахстані. А тепер до Вашої уваги інтерв'ю 2014 року з нашим земляком - одним з учасників першого модуля сертифікатної програми для українських священиків у Казахстані, записане журналісткою Христиною Михалюк для сайту Українського Католицького Університету. *** Отче Олеже, а яким є Ваш досвід? Отець Олег Галушка: Я приїхав в Казахстан 14 лютого 2012 року з Тернопільської єпархії. Зараз служу в Сатпаєві. Це колишній табір, де осіло багато українців-політв’язнів, через що, власне, там поставили церкву. І хоча це маленький населений пункт, однак наші українці просили навіть Блаженнішого Любомира особисто, коли він був у Караганді, посприяти, аби в Сатпаєві, на поселенні, яке називають «Весовая», звели церкву. Служіння тут хоч і не легке, але надзвичайно цікаве. Тут люди відкриті, тут є ота «земля», в яку постійно можна кидати зерно, тому що вони навіть самі просять про це. От, так буває, що після служби підходжу до парафіян, і чую: «Отче, ну, вчіть нас!» Кажу: «Ви ж уже це знаєте, адже були тут священики і до мене». А вони: «Ні, Ви нас учіть!». При цьому, тут важко організовувати якісь навчання, катехитичну школу тощо, тому що людям доводиться тяжко працювати, і кожен тримається своєї праці. Тому ми проводимо навчання і школу під час Літургії (на проповіді, іноді також після благословення) чи після неї, і наразі ефективно. Ота спраглість Божого слова і відкритість людей захоплює мене. Скільки Ви маєте парафіян – сімей, родин? Чи всі вони українці? Отець Олег Галушка: Найбільше є дітей і внуків тих українців, які були заслані сюди, перебували у таборах. Значно менше українців, які приїхали сюди у пошуках землі. На нашу парафію приходять також німці, білоруси, багато росіян. Однак багато хто з них переставали ходити до храму з банальних причин – труднощі з доїздом, праця одного із членів сім’ї тощо. Щодо богословської програми, яку я відвідав: хоча я закінчив свої студії ще в 2005 році, але за тиждень засмакував те, що вже забув. Такі курси, справді, якщо так можна висловитися, «розворушують» дещо «застояний» мозок. Впевнений, що вони потрібні для священиків, і було б добре, якби була можливість хоча би раз на три місяці так збиратися.
|
