Авторизація |
 |
|
|
 |
Сьогодення села |
|
|
|
Установи села |
|
|
|
Історія села |
|
|
|
Спиридон Литвинович |
|
|
|
Карти села |
|
|
|
Інтернет-описи села |
|
|
|
Хмарка тегів |
|
|
|
Календар |
|
| « Вересень 2024 » | | Нд | Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | | 29 | 30 |
|
|
Архів записів |
|
|
|
Пошук на сайті |
|
|
|
Пошук (google) |
|
|
|
Наша кнопка |
|
|
|
Статистика |
|
Онлайн всього: 4 Гостей: 4 Користувачів: 0
|
|
Швидке спілкування |
|
|
|
|
| Вітаю Вас, Гість · RSS |
28 September 2024, 22:51 |
Головна » Історія
|
| |
За деякими ознаками, церква і цвинтар в Розгадові були засновані незабаром після виникнення села і були розташовані з протилежного боку села, в місцевості «За хрестом». Перша відома церква в селі була збудована в 1696 р. Простояла до 1910 р. Тоді церкву розібрали і продали в недалеке село Йосипівка (сьогодні Зборівського р-ну). Протягом 1908-1911 рр. будівничий Михайло Дидик з Дрищева звів існуючу деревяну церкву. Також в історії церкви фігурує дата "1928 рік" - мабуть, тоді церкву грунтовно ремонтували після Першої світової війни. Будували церкву спочатку без дозволу. Потім влада видала дозвіл на будівництво і сприяла йому. Дерево (різаний дубовий брус) для будови надав граф Потоцький. Церкву відвідував митрополит Андрей Шептицький. Після другої світової війни зачиненою не була. 31 липня 2010 року, урочисто відсвяткували 100-ліття церкви. Перед тим її та дзвіницю зовні повністю відремонтували - витратили понад 200 тисяч гривень. Церква в користуванні громади УГКЦ. Розташована на північній околиці села, на схилі гори, над дорогою. Хрещата, триверха будівля на високому кам'яному підмурівку. Вівтар гранчастої форми має прибудовані з обидвох сторін ризниці, до нави з півночі і півдня прилягають бічні рамена, а до бабинця з заходу - вужчий присінок. Церкву оточує піддашшя знизу зашальоване дошками, оперте на фігурні випусти вінців зрубів і приставні кронштейни. Стіни підопасання після останнього ремонту по брусах зрубу горизонтально оббили дошками, надопасання - ошалювали деревяними планками, які імітують гонти. Повністю замінили в церкві всі вікна і двері. Бічний вхід до церкви існує в південній стіні бабинця. Середхрестя нави на четверику завершує світловий восьмерик, вкритий цибулястою банею з ліхтарем і маківкою. Аналогічне завершення тільки менших розмірів влаштоване над бабинцем і вівтарем. Гребені двосхилих причілкових дахів бічних рамен вінчають маленькі ліхтарі з маківками. На південний захід від церкви знаходиться деревяна квадратова в плані триярусна дзвіниця, вкрита наметовим пірамідальним дахом. Одна з найгарніших деревяних церков на Зборівщині.
***  Про першу церкву в селі відомо, що вона і цвинтар були в місцевості «За хрестом». Це було дуже давно. Документи свідчать, що деревяна церква з 1696 р. проіснувала в селі до 1910 року. Кажуть, тоді будівлю розібрали і перевезли до с. Йосипівка (сьогодні Зборівського району). Мешканці Розгадова вже мали збудований новий храм, який існує сьогодні. Будівництво розпочали в 1908 році без дозволу. Майстром був Михайло Дидик з села Дрищів (сьогодні с. Надрічне, Бережанського району). В процесі зведення будівлі громада отримала необхідні дозволи. Граф Потоцький дав для будівництва дуби. Освятили храм в 1911 році. З візитацією тут побував митрополит Андрей Шептицький. В 1928 році церква ремонтована після пошкоджень в першій світовій війні. В радянський час постійно діюча. Церква і деревяна триярусна дзвіниця тотально відновлені греко-католицькою громадою (стіни оббили гонтами, замінили двері, вікна і т.д. - витратили понад 200 тис. грн.), адже в 2010 р. провели велике святкування століття церкви. Хрещата в плані, має три верхи, яскраву зовнішність, розташована на схилі з початку села (якщо їхати зі сторони Поморян) - для мене вона, мабуть, найгарніша в Зборівському районі. Що пишуть про храм у виданні "Тернопільсько-Зборівська архиєпархія УГКЦ. Парафії, монастирі, храми. Шематизм". Тернопіль: ТОВ "Новий Колір", 2014 - 520 с. "Стару церкву в с. Розгадів збудовано у 1696 р., а в 1867 році - розширено, у 1874 р. - розписано. Церква була дерев"яною однокупольною, покритою гонтом. Нову церкву св. Параскевії збудовано у 1910-1911 рр
...
Читати далі »
|
|
| |
Газета "Свобода" /Нью-Джерсі, США/. - Ч. 106. - 09 вересня 1915 року. - С. 3-4 |
|
| |
Газета "Свобода" /Нью-Джерсі, США/. - Ч. 177. - 1 серпня 1930 року. - С. 3 |
|
| |
Книга Пам'яті України. Тернопільська область: У 3-х т.: Т.І. - Львів: Каменяр, 1995 . - С. 76-77. Бережанська земля. Книга Пам'яті. - Тернпіль: Збруч, 2005 . - С. 510-511. |
|
| |
Dryszczów (1) // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1881. — T. II : Derenek — Gżack..— S.180.
|
|
| |
Дрищів (теперішнє село Надрічне) було лише третім містом сучасного Тернопілля, якому було надано магдебурське право. З оригінальним текстом відповідного документу, виданим 08 листопада 1420 року в Неполоміце польським королем Владіславом ІІ Ягайлом, Ви можете ознайомитись за адресою: |
|
| |
6 квітня 1946 року - через халатну необережність радянського офіцера, від сигнальної ракети якого спалахнула стріха однієї з хат, згоріла половина вулиці Ворошилова (тепер Золочівська - "Застав") в с.Надрічне Бережанського району. Вся компенсація збитків була зведена владою до видачі талонів на лісоматеріали та тимчасового звільненні від продзаготівлі. |
|
| |
Категорія: Історія |
Перегляди: 888 |
Автор: NADRICHNE |
Дата: 19 October 2015
|
|
|
| |
Уривок з розробки уроку української літератури (автор "ВМ Когут"; 2015 рік):
Літературний
дослідник №2. Щоби дослідити матеріали про
перебування Івана Франка у Жукові, я відвідала музей родини Лепких у цьому
селі. Започаткований більше десяти років тому відомим краєзнавцем, автором
багатьох дослідницьких статей про родину Лепких Василем Подуфалим за
меценатської допомоги доктора Романа Смика із Чикаго, він зберігає багатий
інформаційний, ілюстративний матеріал, у тому числі і спогади про відвідини
Івана Франка. Зокрема у статті «Іван Франко і літературно-мистецька
Бережанщина» Василь Подуфалий наводить цікавий факт. Виявляється, що майстер
народної творчості, художник з Бережан Я. І. Миколишин до 130 роковин І. Я.
Франка намалював картини, що відтворюють факт перебування письменника у нашій
місцевості: «Денис Січинський та Іван Франко в Бережанах», «Іван Франко в селі
Жукові». У підготовці ескізів до картин він використав багато матеріалів. Це
спогади сучасників про Івана Франка, книжки П. К. Медведика «Іван Франко і
літературна Тернопільщина», «Шляхами Івана Франка», О. Мороза та А. Халімончука
«Шляхами Івана Франка на Україні», один із розділів якої «На нашім Золотім
Поділлю» присвячений перебуванню Франка на Тернопільщині. Учень-екскурсовод
№2. Не вступити у Жуків до отця
Сильвестра Лепкого, відомого дописувача львівських часописів під псевдонімом
Марко Мурава, було б непростимо. На восьмому кілометрі коні повертають ліворуч,
віз гуркотить містком через річку і за декілька хвилин зупиняється перед
приходством. Цікаві спогади про цю важливу подію у
житті родини Лепких та й всієї Бережанщини залишив Богдан Лепкий у книзі «Три
портрети»: «Я перебіг попри церкву, став на сходах і під грушкою побачив
товариство. Трьох мужчин лежало головами досередини – щось балакали. Двох мені
неважко було пізнати. Це були мій батько і д-р Андрій Чайковський… Чи правда
це, чи мені тільки здається? Цей третій то був Іван Франко. Я знав його з
портретів… Я ще й нині Франка уявляю собі таким, яким його тоді під грушкою у
Жукові побачив. Був він у повному розквіті сил і видно, що почував себе добре
на селі, здалеку від гамору Львова… Мав на собі якусь люстринову попелясту
блузу, вишивану сорочку й нові, але чомусь роздерті черевики». Саме Б. Лепкий став свідком
розмови-дискусії про художню цінність «Мойсея» Кирила Устияновича. Думки
Сильвестра Лепкого та Івана Франка були протилежними. Франко не побачив у
«Мойсеєві» Устияновича глибини душі. «Мене Устияновичів «Мойсей» не вдовольняє.
Побачите, якого я колись напишу», – сказав він тоді до отця. Ці рядки ми
знаходимо на останній сторінці «Казки мойого життя» Б. Лепкого. А коли сонце скочувалось за ліси, все
товариство на простому селянському возі, вистеленому соломою і сіном, з Жукова
гостинцем, що тягнеться із Золочева через село
Дрищів (нині Надрічне), Урмань, Пліхів, поїхали у Краснопущу. Іван
Франко дуже хотів ознайомитись з бібліотекою монастиря, яка була багата
старовинними книгами та рукописами. У цей час письменник цікавився пам’ятками
древньої літератури, розшукував матеріали для досліджень апокрифів. І дійсно,
Франко знайшов у монастирській бібліотеці багато цікавого. Бібліотека була
недоглянутою: трохи книжок було на полиці, трохи на лавці, решту валялися на
долівці у смітті. Проте старий ігумен Федоренчук пильно стояв на охороні
монастирського майна. І все ж Франкові вдалося непомітно винести зшиток старого
сірого паперу. «Він був дуже радий знахідці, і добре, що Франко це забрав, бо,
певно, вимел
...
Читати далі »
|
|
| |
Надрічне – село, центр сільської ради. До 7 березня 1946 р. називалося Дрищів. Розташоване на берегах р. Золота Липа (ліва притока Дністра), за 12 км від районного центру і найближчої залізничної станції Бережани. На околицях є лісочки. Географічні координати: 49° 32’ пн. ш. 24° 58’ сх. д. Територія – 10,09 кв. км. Дворів – 200. Населення – 730 осіб (2014 р.). Назва поселення походить від слова "дръще" – трясовина, багно, бездоріжжя. За іншою версією, село виникло завдяки невеликому дріжджовому виробництву, що в давнину діяло на березі Золотої Липи, поблизу горба Хім. У минулі часи внизу села розливався став. Найперші жителі поселилися на правобережжі, на високому схилі; нижче починалися трясовина і вода. Східну частину села донині називають За ставом. На лівому березі обійстя були розташовані значно вище, ніж теперішні, на пагорбах. Також у давнину в Дрищеві розвивалося суконне виробництво. Сукно на стадії виготовлення збивали під проточною водою на шлюзах греблі на р. Золота Липа. Згодом русло ріки спрямували ближче до східної частини села і, насипавши греблю, поставили млин. Перша згадка про село датована 1420 р., коли король Владислав Яґайло грамотою від 8 листопада надав Дрищеву маґдебурзьке право. Тоді власником села був Іван Лабонта. Згодом Дрищів згаданий у документах під 1530 р. і 1626 р. – як село, котре повністю знищили татари, а згодом перенесене на 2 км на північ. До 1700 р. в Дрищеві діяла дерев’яна церква святого Миколая, про що свідчить напис; реставрована 1989 р. За переказами церква куплена в Рогатині, у ній хрестили Настю Лісовську (Роксолану). В 1847–1848 рр. дяком і учителем у школі був Л. Дячинський; у 1872 р. – парох села – о. Н. Стисловський. Улітку 1894 р. через Дрищів подорожували письменники Іван Франко, Сильвестр Лепкий і Андрій Чайковський. У 1899 р. в селі встановлено хрест на пам’ять про скасування панщини ( 1848 р.). Під час Першої світової війни у Дрищеві перебували російські, мадярські (угорські), чеські та польські війська. У Леґіоні УСС і в УГА служили 20 жителів: Григорій Білан (1899–1986), Григорій Вдовин (1888–1970), Микола Лебідь (1895–1986) та інші. Після війни діяли філії товариств "Просвіта" (заснована 1905 р.), "Луг", "Союз Українок", "Сільський господар", а також аматорський драматичний гурток, хор, кооператива. У 1928 р. створено осередок УВО (голова Павло Підлужний), що 1930 р. переріс у клітину ОУН. Цього ж року село кілька разів потерпіло від наскоків польської поліції, яка проводила пацифікацію. Були розгромлені читальня, кооператива, а десяткам літніх і молодих людей заподіяні тілесні ушкодження. У 1930-ті рр. відновила роботу читальня "Просвіти" (очільник Іван Галушка), яку навесні 1939 р. польські шовіністи дощенту спалили. 19 вересня 1939 р. в село вступив підрозділ Червоної армії, а 1 липня 1941 р. Дрищів окупували німецькі нацисти. Під час окупації велику групу молоді відправили на роботу в Німеччину. На фронти німецько-радянської війни зі села мобілізовано 35 жителів; 29 із них загинули або пропали безвісти у Червоній армії. Радянська влада репресувала, згодом реабілітувала 17 осіб. В ОУН і УПА воювали 25 осіб; 19 – репресовані: Іван Дупай, Леон Кіналь, Василь Ковальчук, Катерина і Ярослав Савчуки, Іван Шагай, Ярослава Шагай та ін.; родина Лещишиних вивезена у Сибір. Після війни в селі проводили облави на вояків УПА; під час однієї з них, 6 квітня 1946 р., від ракети, що її пустив офіцер підрозділу НКДБ, спалахнула хата, вкрита соломою, полум’я перекинулося на інші господарства; внаслідок цієї пожежі згоріли дощенту 27 господарств. 24 листопада 1949 р. насильно засновано колгосп, осередком господарства якого став напівзруйнований колишній фільварок. У 1950-х рр. відбудовано млин, котрий зруйнували німці, зведено кілька фермських приміщень, налагоджено видобуток каменю з місцевого кар’єру. Протягом 1974–1975 рр. у Надрічному побудовано двоповерхову школу (нині 1–2 ступенів). 1987 р. здано в експлуатацію Будинок культури. Діють медпункт, бібліотека, поштове відділення, торгові заклади, сільськогосподарське підприємство, ТОВ "Крона". У 1979 р. прокладено водогін, 19
...
Читати далі »
|
|
|
