Ігор НАБИТОВИЧ
"Азбучна" та правописна війни в Галичині у ХІХ ст.: історико-політичні аспекти
У статті встановлено, що «азбучна» та правописна війни в Галичині у ХІХ ст. і правописне унормування української мови ХІХ – початку ХХ століть є надзвичайно важливим виявом процесу становлення українців як модерної нації. Історія цих воєн демонструє, як розділений між різними державами народ, що не мав упродовж багатьох віків досвіду державності, народжує нову ідею творення власної самостійної соборної держави.
Кирилична абетка, яку використовує сучасна українська мова, – один із її сучасних ідентифікаторів. Вона несе в собі закодовану історію діахронного її становлення та проблем функціонування на рівні синхронії. Очевидно, що кирилиця є і проявом політики пам’яті, і певних елементів історії повсякденності та історії ментальностей.
Коли в ХІ столітті Анна Ярославівна, донька великого князя київського Ярослава Мудрого й королева Франції, ставила на документах кириличний підпис «Ана ръина» (тобто Anna Regina – Анна-королева), то це не просто було декларуванням свого походження з Руси-України, але й світоглядна декларація приналежності до іншого культурного світу. Додаймо, що її чоловік, король Франції, Анрі І, був не письменним.
Розірваність українських земель між чужими державами, які репрезентували різні культурні світи, не дали можливості українській мові до кінця XVIII – навіть початку ХІХ століття, коли розпочався етап народження сучасних націй із поневолених до того народів (до таких, поруч із українцями, в Австрійській імперії належали також чехи, словаки, білоруси, хорвати), здійснити кінцеве внормування її як цілісної лінґвістичної системи.
Процес такого внормування тривав понад століття – від появи нової української літератури (з «Енеїди» І. Котляревського і поезій Т. Шевченка починаючи) й до закінчення Першої світової війни та постання двох українських держав (ЗУНР та УНР), жодна з яких не змогла втримати свою незалежність...
Очевидно, що в проєктах запровадження латинки Їречека та Черкавського
проглядає ще одна зона напруження в цій абетковій війні: намісник Галичини
Ґолуховський виступає за введення латинської абетки, але не чеського, а польського правопису. Власне тут приховано й конкуренцію з чехами на загальноімперському рівні, й намагання полегшити полонізацію в Галичині, де Їречек
є чужинцем.
І граф Л. Тун, і ґраф А. Ґолуховський узгодили склад комісії, до якої
ввели й авторитетних представників з українського боку (щоб убезпечити себе
від звинувачень, що йдеться не про «спеціально спланований замах на руську
народність і «польську інтриґу»).
До складу комісії увійшли греко-католицькі єпископ-суфраґан Спиридон
Литвинович та священики Михайло Куземський, Михайло Малиновський, Йосиф Лозинський (автор праці «Ruskoje wesile», опублікованої латинкою), Тома
Полянський (на той момент – директор гімназії у Самборі й інспектор шкіл
Східної Галичини), Микола Котлярчук (гімназійний професор української мови), професор о. Яків Головацький, доктор Амвросій Яновський (на той час –
директор другої Львівської ґімназії), радник-референт шкільних справ намісництва, доктор Ернст Зееліґ, радник цісарського двору Карл Мош, доктор Євсебій Черкавський та Йозеф Їречек. Головувати у комісії мав намісник Галичини А. Ґолуховський. Він, очевидно, разом із Є. Черкавським був переконаний,
що комісія одностайно підтримає перехід на латинку.
...
Читати далі »
