Ігор НАБИТОВИЧ
"Азбучна" та правописна війни в Галичині у ХІХ ст.: історико-політичні аспекти
У статті встановлено, що «азбучна» та правописна війни в Галичині у ХІХ ст. і правописне унормування української мови ХІХ – початку ХХ століть є надзвичайно важливим виявом процесу становлення українців як модерної нації. Історія цих воєн демонструє, як розділений між різними державами народ, що не мав упродовж багатьох віків досвіду державності, народжує нову ідею творення власної самостійної соборної держави.
Кирилична абетка, яку використовує сучасна українська мова, – один із її сучасних ідентифікаторів. Вона несе в собі закодовану історію діахронного її становлення та проблем функціонування на рівні синхронії. Очевидно, що кирилиця є і проявом політики пам’яті, і певних елементів історії повсякденності та історії ментальностей.
Коли в ХІ столітті Анна Ярославівна, донька великого князя київського Ярослава Мудрого й королева Франції, ставила на документах кириличний підпис «Ана ръина» (тобто Anna Regina – Анна-королева), то це не просто було декларуванням свого походження з Руси-України, але й світоглядна декларація приналежності до іншого культурного світу. Додаймо, що її чоловік, король Франції, Анрі І, був не письменним.
Розірваність українських земель між чужими державами, які репрезентували різні культурні світи, не дали можливості українській мові до кінця XVIII – навіть початку ХІХ століття, коли розпочався етап народження сучасних націй із поневолених до того народів (до таких, поруч із українцями, в Австрійській імперії належали також чехи, словаки, білоруси, хорвати), здійснити кінцеве внормування її як цілісної лінґвістичної системи.
Процес такого внормування тривав понад століття – від появи нової української літератури (з «Енеїди» І. Котляревського і поезій Т. Шевченка починаючи) й до закінчення Першої світової війни та постання двох українських держав (ЗУНР та УНР), жодна з яких не змогла втримати свою незалежність...
Очевидно, що в проєктах запровадження латинки Їречека та Черкавського
проглядає ще одна зона напруження в цій абетковій війні: намісник Галичини
Ґолуховський виступає за введення латинської абетки, але не чеського, а польського правопису. Власне тут приховано й конкуренцію з чехами на загальноімперському рівні, й намагання полегшити полонізацію в Галичині, де Їречек
є чужинцем.
І граф Л. Тун, і ґраф А. Ґолуховський узгодили склад комісії, до якої
ввели й авторитетних представників з українського боку (щоб убезпечити себе
від звинувачень, що йдеться не про «спеціально спланований замах на руську
народність і «польську інтриґу»).
До складу комісії увійшли греко-католицькі єпископ-суфраґан Спиридон
Литвинович та священики Михайло Куземський, Михайло Малиновський, Йосиф Лозинський (автор праці «Ruskoje wesile», опублікованої латинкою), Тома
Полянський (на той момент – директор гімназії у Самборі й інспектор шкіл
Східної Галичини), Микола Котлярчук (гімназійний професор української мови), професор о. Яків Головацький, доктор Амвросій Яновський (на той час –
директор другої Львівської ґімназії), радник-референт шкільних справ намісництва, доктор Ернст Зееліґ, радник цісарського двору Карл Мош, доктор Євсебій Черкавський та Йозеф Їречек. Головувати у комісії мав намісник Галичини А. Ґолуховський. Він, очевидно, разом із Є. Черкавським був переконаний,
що комісія одностайно підтримає перехід на латинку.
Таке враження складалося зокрема тому, що проф. о. Яків Головацький
посипав голову попелом і написав міністрові Левові Тунові покірного листа-декларацію, у якому визнавав свої провини й обіцяв на майбутнє діяти у викладацькій й громадській роботі згідно з вимогами уряду. Львівський єпископ
Спиридон Литвинович разом з єпископом у Перемишлі Григорієм Яхимовичем
видали пастирський лист, у якому від священиків вимагалося не вживати церковнослов’янських слів, висловів і форм у проповідях, оскільки вони не мають
реального зв’язку з мовою галицьких українців: «Зроблено сумне спостереження, що в останніх роках у галицько-руськім письменстві виявилося змагання
ввести наріччя не зрозуміле для люду. Се новаторство не обмежилося на самі
плоди преси [...], але знайшло відголос також у многих руських проповідників та катехетів, що одурені початим у непрактичних головах зовсім хибним
поняттям про відносини богослужебного язика до людового, в проповідях,
екзортах та шкільних викладах уживають церковнослов’янських форм, занедбуючи людові. Таке поступування, якби розширилося загально, грозило би не
тільки дуже розвоєві руського язика, якому високий цісарський уряд у найновіших часах дав великодушну запомогу, але зробило би навіть неможливим
його розвій, залежний тепер майже одиноко від старань кліру, а надто принесло би велику шкоду образованню люду в церкві та в школі і потягло би за
собою ще й інші немалі небезпеки [...]. Звідси можна пізнати, як сильно виступають проти основ католицького звання всі ті проповідники та катехети, що
свої церковні виклади до люду та молодежі стараються вдягати в церковно-слов’янські форми. Ся мова ніяк не може серед тутешньої малоруської людності вважатися за lingua vulgaris et vernacuia, І ніхто ніколи не вважав її такою, ані не називав таким іменем [...]. Старослов’янський язик безперечно належить до пережитих язиків; відживлений насильно як основа галицько-руської
народної літератури і накинений духовому життю народу, мусив би гальмувати лише всякий рух і духовий розвій, а потім під впливом неминучого роз кладу духового життя народу мусив би або випасти з нього зовсім, або, вдержуваний силою на полі літератури, довести до існуючого вже в дійсності і тим самим шляхом розвиненого плоду – до російського наріччя». Таким чином галицькі греко-католицькі душпастирі дуже виразно окреслили небезпечні москвофільські тенденції й неоднозначно висновують, до чого призведе вживання
цих церковнослов’янських форм російської редакції у церковній та літературній практиці галицьких українців: «Сей наслідок супроти переконання, яке
завсігди так рішуче держиться у русинів, про окремішність їх народу, був би
повною їх загладою, а рівночасно грозив би також утратою спасенія їх душ та
віри цісарському домові, вводячи галицько-руський народ у безпосередню духову спільність із народом (росіянами – І. Н.), явно ворожим католицькій релігії та чужим від усяких зв’язків нашої великої вітчи[з]ни». Цей
душпастирський лист свідчить про неоднорідність русофільського руху вже
на його початках і підтверджує висловлену істориком М. Андрусяком світоглядну нетотожність з москвофільством «твердих русинів», зокрема й Г. Яхимовича, С. Литвиновича, Й. Сембратовича.
Упевненість А. Ґолуховського в тому, що комісія прийме вже наперед
узгоджене рішення, була настільки повною, що він навіть відтягнув публікацію урядового вісника до ухвал комісії й остаточного рішення уряду про ці ухвали.
Однак у Галичині закипіло. Іван (брат Якова) Головацький, задекларував
ту реакцію, яка повинна була початися серед русинів-українців проти урядового плану. «Головна річ, що скажуть наші єпископи, наш новий митрополит
Тома Полянський, наше священство і наша освічена верства? Чи їх уже нема
на світі? Чи будуть допитувати одних лише Черкавських, Устияновичів, Лозинських, а духу нашого народу і нашу віру признають нічим? Я певний, що д. Їречек почує такий страшний шум при тій комісії, що не буде й знати, куди тікати. А втім, може, я й помиляюся, і тоді можна буде справді сказати: «Finis Rutheniae!».
Ігор Набитович. Азбучна та правописна війни в Галичині у ХІХ ст.: історико-політичні аспекти. - Проблеми гуманітарних наук. Серія: Філологія. - Дрогобич, 2016. - С.12-27.
Повний текст наукової статті доступний за адресою:
