Пристрасний Лицар Слова  Багатогранна творчість талановитого, скромного і знаного краянина – поета, журналіста, краєзнавця, драматурга, публіциста, редактора, члена Національних спілок письменників, журналістів і краєзнавців України, члена НТШ, лауреата Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Братів Богдана та Левка Лепких (2018) – Василя Савчука з міста Бережани приваблює самобутністю, щирістю в інтимній ліриці, униканням пафосного штибу, надаючи його творчості оригінальної літературної огранки.Поетична герданка обдарованого митця виблискує різнобарвними бусинками. На ній яскраво сяють вірші, що їх поклали на музику бережанські композитори, а поетична драма «Кривавий тан» ожила на сцені Бережанського будинку народної творчості, закликаючи глядача поринути у зовсім інший вимір, щоб відчути висоту духу Українських січових стрільців, які вкрили себе славою в героїчних боях за гору Лисоня. Це намисто приваблює також квітчастими перлами для малечі, адже дитячий світ – майже суцільні дива й неймовірні пригоди, тож автор не забуває і про них. А як яскраво випромінюють світло коралі гумору! Його жарти не злостиві. Адже українська нація – одна з найдотепніших. Уміти сміятися над собою – ознака сили й душевного здоров’я. Приваблюють і публіцистика та історико-краєзнавчі твори, які з великим успіхом знайшли свою нішу в творчому доробку митця. Мереживо різноманітних аспектів поетичного життя Василя Савчука репрезентує і його нова збірка «Росинки з дарованих стежок» (Тернопіль: ТОВ «Терно-граф», 2019) в якій висвітлені переважно сучасні події: возвеличені жертовні звитяги героїв Революції Гідності, подана філософська лірика, вміщені присвяти друзям, соратникам і колегам. Його сонетна поезія лине спогадами у далекі солдатські будні, де теж було місце для великої честі – боротьби зі злом чужинської нечисті, які щоб змести з лиця землі поганську орду, віддали життя за свій народ, залишившись у серцях українців Небесною сотнею. Поет оспівує наших сучасників. Це наші сини, котрі зупинили грудьми загарбну кулю своєю відвагою й чулим серцем, ставши Лицарями Світла, Волі. Нам світочів Ідеї треба мати, Щоб кожне серце ставили на чати За рідний дім. За нашу Правду в нім.
Поетичний вектор Василя Савчука спрямований і на опис та прославлення тихих спогадів про рідні Бережани, Жуків, Поручин, рідне село Дрищів. Він щиро любить отчу землю, яка – мов краяна доля, й просить прощення, що розлучився з нею не із власної волі. Всі мрії були про неї, хоча життя простелило свій шлях, на котрому траплялись: троянди, і терня. Автор одержимий писаним, читаним, римованим словом й хоче влити у нього всю снагу блискавиць, закласти в серце потугу-віддачу, щоб розквітали Любов і Добро. Особливо – літературним, поетичним, що відображає українську націю, несучи найсуттєвішу інформацію про рідну країну. Це проявляється зокрема у вірші про Соломію Крушельницьку – найвидатнішу співачку 20 століття, яка володіла майже гіпнотичним ефектом дивовижного сопрано. У своїх концертах вона обов’язково виконувала кілька українських народних пісень, і публіка викликала її на біс.
Царице співу райського! Це ти Вмаїла Бережани в пісні свято. Таких співців під сонцем небагато, Хто може біль і щем душі нести…
Філософська квінтесенція збірки насичена життєвим досвідом автора, в якій майстерно прихована велика мудрість Творця. Митець відкриває обійми читачеві («Планета бджоли»), ведучи його крізь призму сприйняття життєдайного світла як взірець безцінного дару божественної таїни. Закликає аналізувати, узагальнювати й робити застережливі висновки:
«Коли б то кожен трішки був бджоляр – Простак-рільник, чи ті, в кріслах міністрів, – Ніколи їх учинків гострі вістря На пасіки не впали б, як удар» –
Присвяти Василь Савчук щиро адресує друзям, однодумцям. Зігріває жагучими римами образ поета Володимира Базилевського; запрошує на шістдесяту сходинку праці очільника Тернопільської обласної організації НСПУ Олександра Смика; схиляє голову в пошані перед поетесою Любов’ю Проць, у кожному рядку якої тривоги й болі, а Слово щире, тривке, правдиве, чесне і дзвінке; ювілейне вітання Арсенові Вікаруку – заклик на творчі діла; композитору Іванові Миськіву побажання засіяти аркуші нотними диво-знаками у серці розколисаних пісень; чарівникові пензля Ярославові Омеляну – тішити твором мольберт, що взяв на плечі шедевр; гарячий язик пензля хай і далі тче задум митця – Євгена Удіна. Світлій пам’яті поета Івана Гнатюка, грімкі слова котрого народжені стражданнями; гранослову – Петрові Сороці, який вдихав життя у забуте та не щезле.
Не хочеться зіставляти поетику Василя Савчука з поетикою інших митців. Вона в нього, без перебільшення, своєрідна, вироблена, відшліфована впродовж чималого творчого шляху. Осмислювати його надбання впродовж десятиліть, упевнені, будуть нащадки. Мистецький успіх поета диктує голос його зболеної душі, котра намагається знайти слова й інтонацію – не пафосну, а щиру, природну, спроможну прокласти веселковий міст до прискіпливого читача.
Василь Савчук зумів виткати поетичне полотно, яке увічнює реалії нинішньої доби – священну кров Героїв Небесної Сотні та учасників неоголошеної російсько-української війни, котрі за наказом серця стали на захист України. Скажете, сьогодні модно писати про війну… Але ж мода приходить із поривом віщого вітру, що дає людині змогу для справжньої радості й мужності, єднання з Вічним, створюючи умови для відкриття своєї істинної природи. Саме таким духовним вогнем володіє Василь Дмитрович – пристрасний Лицар Слова, душа якого суголосна з мелодією сучасної епохи і здається, здатна зцілити світ – задля волі рідної землі. Василина ВОВЧАНСЬКА Богдан МЕЛЬНИЧУК м. Тернопіль
|
