Призначення єпископа і створення окремої греко-католицької єпархії у Канаді були необхідними для інституційного розвитку Рутенської Греко-Католицької Церкви (далі – РГКЦ). Потреба вирішення цих проблем аргументована ще з кінця ХІХ ст. Численні звернення іммігрантів до єпископів із Західної України протягом двадцяти років не мали наслідків. Не знайшли підтримки Конгрегації Поширення Віри (далі – КПВ) й прохання єпископів Яна Валого із Пряшева, Юліана Фірцака з Мукачева, Сильвестра Сембратовича із Галичини. Впродовж 1891–1893 рр. вони вели листування із кардиналом Мєчиславом Ледуховським у справі призначення русинам єпископа східного обряду із титулом апостольського вікарія. Всі спроби були відхилені КПВ на підставі рішень Четвертого Латеранського Собору про неможливість співдіяти двом єпископам на одній території. Вирішенню даної проблеми перешкоджало і те, що будь-які розпорядження єпископів Греко-Католицької Церкви (далі – ГКЦ) за межами Галичини, Буковини і Закарпаття не мали чинності. Іммігрантами ж опікувалося духовенство Римо-Католицької Церкви (далі – РКЦ), яке не користувалося довірою серед новоприбулих. Відтак, іммігранти залишалися без сталої духовної опіки і єдиного координаційного центру в особі єпископа.
Відомо, що в 1911 р. кількість українських іммігрантів в Канаді досягла 100 тис. осіб і за своєю чисельністю зрівнялася із числом французьких католиків – найбільшої католицької групи цієї країни. Прагнення зберегти свою власну ідентичність, культуру і мову спонукали русинів до організації власного церковного життя. Проте частина переселенців, в силу різних обставин, були змушені перейти до інших деномінацій, які мали місце у Канаді.
В листопаді 1911 р. Палеґріно Франческо Стагні – апостольський делегат РКЦ у Канаді надіслав до КПВ лист, у якому зазначив, що існують серйозні підстави призначити русинам єпископа, а саме: а) потреба захисту русинів від єресей і розколів; б) потреба присутності греко-католицького духовенства; в) потреба запису
церковного майна на відповідну церковну владу. Канадські єпископи РКЦ підтримали пропозицію Ф. Стагні, проте критично поставилися до неї, оскільки залишалися невирішеними питання: 1) юрисдикції новопризначеного єпископа; 2) присутності одруженого духовенства; 3) подальшої долі русинів, якими вже опікувалося римо-католицьке духовенство; 4) збереження місії тих римо-католицьких священиків, які прийняли Східний обряд.
9 грудня 1911 р. на засіданні КПВ, після тривалих дискусій, її учасники визнали за необхідність призначити єпископа для греко-католиків у Канаді. Оскільки, Ф. Стагні не володів інформацією про гідних кандидатів на єпископа з числа священиків-греко-католиків у Канаді, Апостольський Престол змушений був сам звернутися до русинських єпископів за рекомендаціями. Не було відомо і те, який відділ КПВ має право призначати єпископа. Від 1908 р. папа Пій Х видав указ за яким дане питання було в компетенції Консисторії КПВ для римо-католицького духовенства, а для країн, де проживали греко-католики – Комісії в справах Східних обрядів, чого кардинали не взяли до уваги/
Відтак, монсеньйор Сціпіоне Теччі звернувся до Консисторії КПВ, зокрема до кардинала Гаєтано де Лайя, просячи його про допомогу в справі призначити єпископа русинам у Канаді. Водночас Люіс Бегін – єпископ РКЦ в Квебеці також писав до кардинала де Лайя у цій справі від імені духовенства Канади. З огляду на це кардинал звернувся до митрополита Андрея Шептицького з проханням написати Меморандум про необхідність призначення єпископа для греко-католиків у Канаді. Також Сціпіоне Теччі інформував секретаря КПВ кардинала Джіроламо Готті, що
...
Читати далі »
