Авторизація |
 |
|
|
 |
Сьогодення села |
|
|
|
Установи села |
|
|
|
Історія села |
|
|
|
Спиридон Литвинович |
|
|
|
Карти села |
|
|
|
Інтернет-описи села |
|
|
|
Хмарка тегів |
|
|
|
Календар |
|
| |
|
Архів записів |
|
|
|
Пошук на сайті |
|
|
|
Пошук (google) |
|
|
|
Наша кнопка |
|
|
|
Статистика |
|
Онлайн всього: 5 Гостей: 5 Користувачів: 0
|
|
Швидке спілкування |
|
|
|
|
| Вітаю Вас, Гість · RSS |
28 June 2024, 20:49 |
Головна » 2018 » Червень » 27
|
| |
Протягом усього ХІХ століття носій цієї традиції, українська аристократична верства, переживав складний і неоднозначний процес національного пробудження з обох боків Збруча. Підтвердженням цього були, зокрема, зміни в суспільно-національній свідомості та політичній орієнтації представників давніх українських шляхетсько-магнатських родин Пузин, Сангушків, Сапіг, Шумлянських, Шептицьких, Федоровичів та інших у Галичині. У Великій Україні відповідну еволюцію пережили Галагани, Тарновські, Милорадовичі, Кочубеї, Тишкевичі, Скоропадські, Ханенки, Лизогуби й інші. Попри монопольні позиції ліберальної демократії та соціалістичних течій в українському русі, ця еволюція суспільної свідомості шляхетсько-дворянського стану продемонструвала прагнення до збалансування ціннісних ідеологічних і політичних орієнтацій в українському русі та бажання подолати «смертельну однобічність нації», як висловився В’ячеслав Липинський, пов’язану з недорозвиненістю в ньому правого консервативного крила. У 70–80 роках ХІХ століття цьому сприяло загострення відносин між Австро-Угорщиною та Німеччиною з одного боку й Росією — з другого, унаслідок чого Україна могла виявитися можливим театром воєнних дій. У зв’язку з цим правлячі кола Австрії почали виявляти більше зацікавленості ситуацією в Галичині й міжнаціональними відносинами в краї. Своєю чергою, неодноразові візити австрійського імператора й престолонаслідника, їхні контакти з представниками українських громадських організацій викликали політичну активність насамперед поміркованої, консервативно налаштованої частини галицького суспільства, яка сподівалась дістати поступки від монархії в національному житті. Перед патріотичними українськими колами виникла можливість надати українській проблемі вагомого політичного звучання, перевести в практичну площину задоволення українських національних інтересів у Галичині. Ці розрахунки посилилися після публікації німецьким філософом Едуардом Гартманном статті «Росія і Європа» в журналі Die Gegenwart, у якій Російській імперії погрожувалося відторгненням її західних провінцій. Чільне місце в проекті розчленування Росії відводилось ідеї утворення «Київського королівства», яке мало об’єднати більшість української етнічної території. У 1886-му рішучий противник москвофілів князь Адам Сапіга встановлює приязні відносини з Олександром Барвінським і завдяки останньому зав’язує контакти з поміркованими діячами київської «Старої Громади». У 1888 році лідер галицьких консерваторів Барвінський відвідав Київ, де тоді в українських гуртках жваво обговорювався проект утворення «Київського королівства». Під час однієї зустрічі з громадівцями Павло Житецький звернувся до нього зі словами: «Скажіть вашому Кайзеру, коли вже він до нас прийде?». Наслідком контактів Барвінського з киянами був приїзд до Львова Олександра Кониського — активного прихильника польсько-українського порозуміння, який виявляв особливу довіру до Сапіги й навіть пропонував йому очолити народовецьку партію з метою рішучішого її відходу від політичної співпраці з москвофілами. Цілком імовірним видається припущення, що саме сину князя Адама Сапіги — Леву Сапізі призначалася корона проектованого «Київського королівства». У галицькому консервативному середовищі культ державницьких традицій середньовічної доби підсилювався тією обставиною, що від 1806-го давній титул і герби короля Галичини й Володимирії були прийняті австрійськими імператорами й незмінно використовувалися ними аж до падіння Австро-Угорської імперії. Зокрема, 29 серпня 1861 року в австрійському парламенті єпископ Спиридон Литвинович (від 1863-го — львівський митрополит) рішуче відкинув твердження поляків, що Галичина — польська «історично-політична індивідуальність». Він підкреслював, що королівство Галичини й Володимирії «належить не до польської, а до української історії». Політична активізація шляхетсько-аристократичних верств у Галичині, певною мірою й у Великій Україні, поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав монархічного руху. І в цьому зв’язку неабияку роль відіграла діяльність В’ячеслава Липинського. У своїй праці «Szlachta na Ukraine» (1909) він констатує позитивну роль у державотворчих процесах на Балканах німецьких династій, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів».
|
|
|
