Три сестри, три долі, три акторки. Усе це – про Оксану, Світлану та Лесю Наконечних із Бережан. Леся і Світлана – близнючки, тому вже звикли, що перехожі проводжають їх усмішками. А одна на двох професія додає сестрам особливого шарму. Що ж до 24-річної Оксани, то у театрі опинилася випадково. За освітою вона — архітектор, та організаторські здібності привели її у львівський театр тіней та світла "Див”. 21-річні Леся і Світлана цього року закінчили театральний факультет Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, вже встигли взяти участь у студентських роботах на сцені Тернопільського театру ім.Т.Шевченка, також періодично знімаються у рекламних роликах, телепередачах, мають невеличкий досвід зйомок у кіно.
– Щоб усі сестри стали акторками – справжня рідкість. Звідкіля у вас потяг до мистецтва?
– Ми змалку мріяли про театр і добре постаралися, щоб вступити на театральний факультет. Після дев’ятого класу пішли вчитися у Бережанський агротехнічний інститут на спеціальність садово-паркове господарство. Але душа прагнула високого, тому потай від батьків старанно готували конкурсну програму, щоб вступити на театральний факультет. Лише напередодні іспитів зізналися батькам, що хочемо стати акторками. Батьки підтримали нас, бо бачили, як горять наші очі. Я вступила на платну форму, а Світланка – на бюджетну. Те, що батьки оплачували моє навчання впродовж чотирьох років, було великою травмою для мене і, можливо, постійно давало мені поштовх до розвитку. Оксанка ж потрапила до світу театру випадково: прочитала оголошення, що театр тіней та світла "Див” набирає новий колектив. Вона спробувала, і тепер успішно реалізовує себе в цьому напрямку. Хочу додати, що наші батьки до мистецтва стосунку не мають і самі дивуються, як так сталося, що три їхні донечки такі творчі і вирішили пов’язати своє життя з театром. Мама порівнює нас трьох з деревами у лісі: ми ніби тягнемось одна до одної і в цьому наша сила.
– Через надмірну схожість у вас зі Світланкою, напевне, виникало багато курйозних ситуацій…
– Ніколи не забуду, як у 9-ому класі на уроці зарубіжної літератури нам задали вивчити лист Татьяни до Онєгіна. Я перша вивчила і розказала нашій вчительці Вірі Іванівні ще на перерві, а Світлана не встигла вивчити і попросила мене розказати за неї. Я розказала, оцінку поставили хорошу. А наприкінці уроку Віра Іванівна запитує: «Лесю, а ти коли будеш здавати?» Я кажу: «Віро Іванівно, я вам ще вчора на перерві здала…» Досі соромно за такий вчинок. Віра Іванівна поставила оцінки обом. А ще жартували з хлопцями, ходили одна замість одної на побачення. А одного разу ми були в компанії, то мій хлопець нас поплутав і весь вечір просидів біля Світлани. Ми з сестрою спочатку дуже ревнували одна одну до хлопців, нам важко було змиритися, що хтось відбирає нас одна в одної, але тепер усе по-іншому, ми розуміємо, що колись нам доведеться жити окремо.
– Вас із сестрою часто плутають?
– У дитинстві плутали дуже часто. Нас мама однаково одягала, то важко було збагнути де я, а де – Світлана. На дитячих фото на звороті напис: «Світланка», а потім закреслено і зверху – «Леся». Тепер же нас важко сплутати, бо зовні більше відрізняємося. Так, у мене світліше волосся і трішки довше, аніж у сестри. У нас різна форма обличчя: у Світлани більш овальна, а в мене – кругла. Одягаємося по-різному. Однаково лише, якщо це якийсь захід і цього вимагає дрес-код. Світлана любить доповнити образ шарфиком, я частіше люблю одягати спідниці та сукні. Світлана частіше заплітає волосся, а я ходжу з розпущеним. У таких, здавалося б, маленьких дрібницях ми відрізняємося.
– Кажуть, що близнюки пов’язані між собою невидимою ниткою і відчувають одна одну на відстані. Чи бувало у вас таке?
Категорія: |
Перегляди: 796 |
Автор: NADRICHNE |
Дата: 05 February 2017
|
