Сучасне українське духовенство здебільшого порівняно пасивне у сфері політики. Греко-Католицька Церква взагалі заборонила священикам брати участь у виборах. Інші Церкви не мають таких заборон, проте не пригадую серед депутатів священнослужителів у Верховній Раді, за винятком кількох православних єпископів. А присутність клиру на рівні місцевих рад практично не помітна.

Зовсім по-іншому було 150 років тому в Галичині, коли Митрополити Григорій Яхимович (1860-1863) та Спиридон Литвинович (1863-1869) водночас очолювали український національний рух; владика Спиридон був ще й віце-президентом австрійського парламенту (1861-1864). Після смерті С.Литвиновича новий митрополит Йосиф Сембратович (1870-1882) намагався відмежувати Церкву від політичної сфери, і таку позицію з більшим чи меншим успіхом продовжили всі його наступники; а найпослідовнішим її прихильником був Андрей Шептицький. Проте, оскільки прямих заборон на участь у виборах нижчому духовенству не було, найбільше серед українських депутатів було саме священиків.

Соціальна реструктуризація депутатів Галицького сейму [1]

У таблиці не враховано 13 єпископів-вірилістів (вірилісти здобували мандати автоматично, «на віру»). Віриліста отця Йосифа Делькевича враховано і потрактовано як педагога, оскільки він здобув мандат у 1867-1868 рр. як ректор Львівського університету (ректори університету й політехніки теж здобували мандати автоматично). Отже, якщо додати 13 єпископських мандатів, отримаємо 95; саме стільки разів представники українського духовенства здобували посвідку депутата Галицького сейму за всю його історію.

Треба зауважити, що, реформуючи монархію та впроваджуючи самоврядування Галичини, зокрема, імперський уряд подбав про баланс інтересів народностей. Саме з цієї причини цісар призначав віце-маршалом Сейму завжди українця. І всупереч тому, що такий підхід не був зафіксований у жодному правовому акті, представники панівної польської народности не опиралися ані разу.

... Читати далі »