Чи можемо однозначно сказати, яким за порядком є чинний Києво-Галицький митрополит? Знання цього, можливо, лише задовольнить чиюсь цікавість, а можливо й послужить поглибленню ідентичності нашої Церкви.

Ясна річ, укладати списки архієреїв – клопітка і марудна праця, котру слід здійснювати в архівах, досліджуючи давні історичні джерела. Однак, почати можна із простої аналітичної спроби на основі того, що є загальнодоступним в опублікованих монографічних та довідкових виданнях.

Є припущення, що перша єпископська кафедра на теренах Галичини була заснована у м. Перемишлі на поч. ХІІ ст. У зв’язку із тим, що столицею об’єднаного Галицького князівства у 1141 р. став м. Галич, єпископ переїхав із Перемишля до Галича. Перемишльську єпархію на поч. ХІІІ ст. було відновлено, і обидві вони належали до Київської митрополії Константинопольського Патріархату. Руські літописи зберегли імена лише двох Галицьких єпископів до часу проголошення першої митрополії – Косми і Артемія.

Київський митрополит Максим, після того, як Київ у черговий раз був пограбований татарами, переніс свою резиденцію до Брянська, згодом – до Суздаля, а з 1299 р. опинився у Володимирі-на-Клязьмі. Галицько-волинські князі, котрі конкурували із Володимиро-Суздальськими, були вкрий незадоволені підпорядкуванням їхніх вірних митрополичому центру, що знаходився на території супротивників. Тому, за клопотаннями галицького князя Юрія І Львовича, у 1303 р. галицький єпископ, буллою Візантійського імператора Андроніка ІІ Палеолога та грамотою Константинопольського патріарха Атанасія І, отримав титул Митрополита. Першим Галицьким митрополитом був грек Ніфонт.

У 1305 р. митрополит Ніфонт помер. Того ж року помер і київський митрополит Максим. Князь Юрій І добивається призначення на митрополичий уряд ієромонаха Петра, ігумена Ратенського монастиря, що на Сокальщині, і з цією метою відправляє його до Константинополя для хіротонії. Одночасно і князь володимирський Михаїл Ярославич відправляє свого кандидата на місце покійного Максима. Бажаючи не допустити утвердження розділу колись єдиної Київської митрополії на власне Київську і Галицьку, згадані вище імператор та патріарх призначили того ж 1305 року Петра Ратенського одночасно і Галицьким, і Руським митрополитом.

Митрополит Петро після хіротонії у 1308 році не повернувся у Галич, а поїхав у Володимир-на-Клязьмі, де вже була облаштована покійним Максимом митрополича резиденція, у а 1325 році через порозумінням з удільним московським князем Йоаном Калитою переніс осідок до Москви. Таким чином, Галицька митрополія по двох роках свого існування залишилася без окремого митрополита, хоча на окремі роки галицьким князям вдавалося одержати від Константинополя призначення митрополита.

 

У 1347 р. за клопотанням князя московського і володимирського Симеона Гордого та Київського митрополита Теогноста, наступника Петра Ратенського, новий Візатнійський імператор Йоан VI Кантакузин змінив традиційний титул митрополит Руський на Митрополит Київський і всієї Руси (згодом, в окремі роки, додавалося Литовський), що означало формальну ліквідацію Галицької митрополії. Виглядає, що в цей період титул Митрополит Галицький не вживався.

Після занепаду Галицько-Волинського князівства Волинь у 1340 р. відійшла до Великого Князівства Литовського, а Галичина – у 1349 р. до польського Краківського Королівства. Краківський король Казимир ІІІ не бажав, щоби піддані йому православні підпорядковувалися іноземним релігійним центрам – Московському (де діяла Київська митрополія), чи Литовському (де було створено Литовську митрополію), тому добивається в патріарха Філотея Коккіна відновлення Галицької митрополії та призначення на неї свого кандидата на митрополита Антонія, що було успішно зроблено вже по смерті Казимира. Митрополія налічувала п’ять єпархій: Галицьку митрополичу, Холмську, Турівську, Перемищльську та Володимирську.

Наступники короля Казимира ІІІ не були зацікавлені у розвитку Православної Церкви на підлеглих їм територіях. Крім того, почалися змагання митрополитів з Москви і Литви із Галицькими князями за Галицьку митрополію. Тому після смерти самочинного місцеблюстителя митрополії єпископа Йоана Луцького у 1401 р. Константинополь титул галицьких митрополитів передав митрополитам київським, що, фактично, означало злиття митрополій шляхом ліквідації Галицької як окремої структури.

Таким чином, від 1401 року Галицька митрополія як окрема церковна провінція не існує, її колишні митрополії підпорядковані Київському митрополиту, повний титул якого митрополит Київський, Галицький і всієї Руси, а осідок – у Москві. 

Один із Києво-Галицьких митрополитів Ісидор став головним сподвижником Флоретійської унії 1439 р., котра на короткий час (1439-1453) відновила єдність Римської Церкви із усіма тодішніми східними патріархатами – Константинопольським, Александрійським і Антіохійським. У Москві не підтримали такої ініціативи та прогнали Ісидора, неканонічно обравши у 1448 р. митрополитом Йону Рязанського з титулом Київський і всієї Руси з резиденцією у Москві, що означало відкол Московської Церкви від Київської.

Таким чином, предстоятелі Русько-Литовської частини до 1448 року єдиної Київської Церкви унаслідувала титул Митрополитів Київських, Галицьких та всієї Руси, а їх резиденцією, переважно, була литовська столиця – м. Вільно. 

Отож, як окрема церковна провінція зі своїми єпархіями, Галицька митрополія не існує. Однак, Києво-Галицькі і всієї Руси митрополити призначали в Галичину своїх намісників у сані пресвітерів. Згодом це право перебирають на себе польські королі, до володінь яких належала Галичина, львівські римо-католицькі архиєпископи тощо. Наслідком тривалого протистояння православних з римо-католиками стало призначення останнього намісника Галичини архімандрита Макарія (Тучапського) єпископом з титулом Львівського, Галицького і Кам’янецького з осідком в Соборі Святого Юра у Львові. Призначення здійснив 23 жовтня 1539 р король Жиґмонт І, а хіротонію звершив Київський митрополит Макарій ІІ.

 Новоутворена єпархія включила в себе терени галицької митрополії, в т. ч. с. Крилос ім. Галич, які до того належали безпосередньо Київським митрополитам та управлялися намісниками. Більшість Київських митрополитів і надалі залишала титул Галицьких митрополитів за собою і продовжувала вважати Львівських владик своїми намісниками. Однак останні, будучи відрізані державними кордонами, самостійно господарювали в Галичині. Між обома сторонами неодноразово виринали гострі конфлікти.

  

У 1596 р. Києво-Галицька і всієї Руси митрополія Константинопольського патріархату за митрополита Михаїла (Рагози) підписала унію з Римською Церквою, змінивши в такий спосіб свою юрисдикційну приналежність. Остаточно це закріпила булла папи Климентія vііі Decet Romanum Pontificem від 23 лютого 1596 р. та власноручно підписані і оприлюднені митрополитом Михаїлом (Рагозою) відповідні об’єднавчі акти 9 жовтня 1596 р. на Брестському Соборі.

Унійну Київську митрополію до її ліквідації у 1805 р. російським імператором Александром І очолювали шістнадцять митрополитів. Останнім унійним митрополитом, який резидував у Києві, був Йосиф (Рутський). Тому після нього Римський престол уділяв митрополитам Київським ще якусь катедру, де вони реально перебували. Наприклад, останній із цього переліку митрополит Теодосій Ростоцький до того, як його ув’язнили в Петербурзі, резидував у Холмській єпархії, де був єпархом.

За цей же період Львівсько-Галицько-Кам’янецьку єпархію змінили одинадцять архієреїв. Десятий від заснування єпархії владика Йосиф (Шумлянський) 7 березня 1677 року у Варшаві на руки київського митрополита Киприяна (Жоховського) таємно склав католицьке ісповідання віри, а у 1700 р. прилюдно проголосив об’єднання Львівської єпархії із Київською митрополією.

 

На початку ХІХ ст. у підавстрійській Галичині відбулася низка ініціатив із відновлення Галицької митрополії, що однак було неможливим поки лишався живим, хоч і під домашній арештом у Петербурзі, митрополит Київський, Галицький та всієї Руси Теодосій (Ростоцький), бо він мав Галич у своєму титулі. Митрополит помер у 1805 році. Через різні політичні обставини та кон’юнктурні інтереси російські імператори без належного погодження з Римським Апостольським Престолом продовжували призначати наступників митрополита Теодосія, даючи їм титул Митрополит для з’єднаних Росії, однак Рим визнавав їх не митрополитами, а адміністраторами, або делегатами підросійських унійних єпархій.

У 1805 році також помер і львівський єпископ Миколай (Скородинський). Після цього Апостольська Столиця іде на зустріч унійній галицькій громадськості та відновлює Галицьку митрополію у складі Львівської архиєпархії, Холмської та Перемиської єпархій.

Цю віднову проголосив 17 квітня 1807 р. папа Пій vіі своєю буллою In universalis Ecclesiae regimine. Ця булла відкликалася до булли Климентія vііі Decet Romanum Pontificem 1596 р., на підставі якої гарантувала Галицькій митрополії усі права, котрі посідала до того митрополія Києво-Галицька і всієї Руси.

Галицьким митрополитом було призначено Перемишльського єпископа Антонія (Ангеловича), якого урочисто введено на святоюрський митрополичий престіл 25 вересня 1808 року.

Великими предсідниками Галицької митрополії були митрополити Андрей Шептицький та Йосиф Сліпий. Обидвоє зазнали поневірянь в ув’язненнях у Росії. Тобто, у 1914-1917 та 1945-1991 рр. Галицькі митрополити – Львівські архиєпископи вимушено перебували за своєю канонічною територією.

23 грудня 1963 р. новообраний папа Павло VI надав Галицькому митрополиту Йосифу (Сліпому), який незадовго перед тим був доправлений з Сибіру в Рим, титул Верховного Архієпископа Львівського, зберігши за ним титул Галицького митрополита. Під час сибірського ув’язнення папа Пій ХІІ утворив дві нові, поряд з діючими, митрополії УГКЦ – Вінніпезьку у Канаді 3 листопада 1956 р., та Філадельфійську у США 12 липня 1958 р. Місцеблюстителями ув’язненого Галицького Митроплита в Україні були архієпископи бл. свмуч. Василій (Величковський) у 1963-1972 рр. та Володимир (Стернюк) у 1972-1991 рр.

З весни 1975 р. Блаженніший Йосиф (Сліпий) починає вживати титул Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, прохання про визнання якого він представив ще у 1963 р. на засіданнях ІІ Ватиканского Собору.

31 березня 1991 р. патріарх Мирослав-Йоан переїхав на свої канонічні терени – у м. Львів, та додатково використовує титул митрополита Києво-Галицького. Від 22 лютого 1996 р. у зв’язку із погіршенням його здоров’я, по суті місцеблюстителем Верховного Архієпископа, служить єпископ Любомир (Гузар). За його управління Церквою бл. папа Йоан Павло ІІ проголосив 24 травня 1996 р. ще одну, уже четверту, митрополію УГКЦ– Перемисько-Варшавську у Польщі.

25 січня 2001 р., після смерті попередника, синод єпископів УГКЦ обрав владику Любомира Гузара Верховним Архиєпископом-Патріархом.

 

29 серпня 2005 р. новообраний папа Венедикт XVI реорганізував Верховне Архієпископство Львівське у Верховне Архієпископство Києво-Галицьке, у зв’язку із чим осідок Верховного Архієпископа-Митрополита переїхав зі Львова до Києва, а Львівським архієпископом призначено владику Ігоря (Возьняка). Від 27 лютого 2011 р. провід у Києво-Галицькому Верховному Архипископстві обійняв блаженніший Святослав (Шевчук)

 

Наш нинішній Предстоятель Церкви Блаженніший Патріярх Святослав (Шевчук) є п’ятдесят першим у ланцюзі відомих архієреїв Київської Церкви, які носили титул Галицького Митрополита, починаючи від першого митрополита Ніфонта,. З цих п’ятдесяти одного – двадцять вісім перебували у видимому сопричасті з Римським Апостольським Престолом.