 Значний внесок у підтримку вкраїнської справи, розвиток і поширення народної української мови зробив митрополит Спиридон Литвинович. З 1852 року він ректор духовної семінарії у Відні, після смерті митрополита Михайла Левицького (1858–1860) – адміністратор Львівської Архієпархії, з 1863 року – галицький митрополит, член сейму у Львові та член Державної Ради у Відні.Литвинович твердо відстоював українську мову в школі, церкві та інших сферах суспільного життя. В 1850-х роках прихильники москвофільства почали піддаватися впливам "погодінської колонії” і замість народної української мови стали запроваджувати у церкві і школі церковно-слов’янську мову. Єпископ Литвинович розумів небезпеку поширення такої течії в українському середовищі і 25 жовтня 1859 року видав куренду: "Зроблено сумне спостереженнє, що в останних роках повстало в руській літературі змаганнє увести в ній малозрозуміле для народу нарічіє. Се змаганнє проявило ся не тільки в пресі, що тепер хилиться до швидкого упадку, але і численні проповідники та катехити уживають у своїх проповідях і шкільній науці церковно-славянських форм, погорджуючи народним говором, при чім ідуть за мильним розуміннєм відношення літурґічної мови до народної. Таке змаганнє не тільки здержує розвиток підпираної правительством руської літератури, але шкодить також научуванню народу в церкві і школі. Митрополичий Ординаріят мусить виступити проти такого надужиття і поручити підлеглим йому органам придержуватися строго руських язикових форм. Успіх руської народної літератури лежить в інтересі не лише самої людности, але і держави, і церкви. Було би шкідливою політикою: бажаннє опирати руську літературу на мові, далекій від духового життя нашого народу. Церковно-славянська мова належить безперечно до мертвих; піднесена насильно до ролі руської літературної мови і накинена народови на духовий чинник, здержала б усякий його духовий розвиток і піддаючися неминучому розкладови під впливом народних говорів, мусіла б або знов уступити або, піддержувана насильно письменниками, довела б до витворення продукту, що вже повстав на тій самій дорозі: до московського нарічія. Такий вислід у Русинів, пройнятих уже свідомістю окремої національної індівідуальности, рівнав би ся їх самовбійству. З тої причини Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувалася наука на чистій народній мові”. Проте з польської сторони на адресу віденського уряду і надалі безперестанно тиражувалися наклепи, доноси, звинувачення греко-католицького духівництва у прихильності до православ’я і до Росії.
Уривок з книги Василя ШПІЦЕРА "Україна і "московскоє врємя”. Публіцистика, життєписи, листи, виступи". – Львів: Друкарські куншти. 2016. - 280 с. іл.
|
