6 квітня 66 років тому через халатну необережність радянського офіцера згоріла половина вулиці Ворошилова (тепер Золочівська - "Застав"). Парадоксально, але в Другу світову Надрічне (яке до 7 березня 1946 року називалось Дрищевом) вціліло, а у післявоєнний період було частково знищене солдатами.
Вся компенсація збитків була зведена владою до видачі талонів на лісоматеріали та тимчасового звільненні від продзаготівлі.
***
6 квітня 1946 року Зранку заповілося на чудову погоду. Весна видалася рання, то ж кожен господар мало не з досвітку готувався в поле: доорати, заволочити, засіяти. Зі сходом сонця у селі залишилися хіба що старі діди й господині з малими дітьми.
Десь коло обіду нагрянула облава. Солдати почали шукати по дворах; одна група їх подалася на "тамтой" бік; молодий офіцер проходжувався по дорозі поблизу теперішньої школи. Скільки часу тривав обшук – невідомо, але офіцер вирішив подати умовний сигнал – на збірку. З-над гори Таньки віяв досить сильний вітер, тож командир вистрілив з ракетниці насупроти його, в напрямі річки і сіножаті. Але вітер кинув вибухлу ракету назад, і вона впала на хлів Якимового Петра. Будівля була давня, вкрита соломою, що спорохнявіла від часу. Офіцер подав команду, і кілька солдатів кинулися гасити вогонь на даху хліва, але проломилися лати; один солдат впав всередину; розкуйовджена солома сипнула вогнем – врізнобіч її понесло вітром; солдати взялися гарячково "визволяти" свого з охопленого полум’ям хлівця. А вогонь тим часом перекинувся на інші будівлі, на дахах яких стара солома спалахувала, мов порох; її роздирало вітром і несло далі й далі. Старожили, свідки того лиха, свідчать, що пожежа тривала не більше години. За той час пообіч дороги, що веде на Урмань, майже до кінця села залишились купи головешок на місці обійсть Петра Якимового, Гілька Болотницького, Миколи Вдовина, Івана Вдовина, Дмитра Рибія, Івана Рибія, Івана Галушки, Дмитра Білана, Петра Бича, Михайла Бича, Дмитра Бича, Михайла Барана, Михайла Ковальчука, Йосипа Мазіковського, Катерини Ворони, Михайла Мазіковського, Дмитра Білана (Прокопового) й на місці господарських будівель (хлівів) Миколи Лебедя – з долішнього боку, і – Володимира Савчука, Миколи Савчука, Дмитра Савчука, Василя Рибія, Івана (Яська) Недільського, Дмитра Федчишина (Томкового), Івана Залипського, Василя Савчука (Томкового), з господарськими будинками на подвір’ї Петра Рейтера включно – з горішнього боку вулиці. З перечислених 27 господарств, спопелених зумів вогнем, тільки дехто вирятувати свої селянські пожитки в більшій-меншій цілості, і після тієї трагедії швидше зіп’ястися на ноги. Але випробування для погорільців почалися – свято Благовіщення видалося холодним, з міцним приморозком, і вже наступного дня, треба було негайно шукати притулку - напрошуватися в комірники до родини, свояків, сердечних своїх односельців. Про страшну пожежу в Надрічному тодішня газета "Червоні Бережани" соромливо промовчала. Зате в номері за 1 травня (більшовицьке свято) 1947 року багато похвали – безумовно, заслуженої, – на адресу наших людей. "На відбудові Тернополя... найкраще відзначилися будівельники с. Надрічне, товариші: Мацишин Василь Г., Подусівський Дмитро М., Лещишин Григорій В.".
Далі – про саме село: "На чолі з головою сільради тов. Біланом будівельники нього села за короткий час збудували тут 21 хату та 15 стаєнь. В новозбудовані хати вселені: вдова загиблого червоноармійця Подхвала (справжнє прізвище – А.Подуфала, – прим. С.В.) Настя, інваліди Вітчизняної війни Баран Петро, Вдовин Іван, Вільгаш (правильно Вільгуш) Дмитро...". Ось так радянська пропаганда заробила собі з вини "очки" на викривленому висвітленні людської біди: ніби ті хати облавників, а як щедрий дарунок доброї влади вдові й інвалідам війни. зведено не для погорільців
з вини облавників, а як щедрий дарунок доброї влади
вдові й інвалідам війни.
О, ще не раз доведеться надрічнянам гірко переконувати щирій правді влучного афоризму Миколи Лебедя, висловленого ще у вересні 1939-го! Центральна частина села на лівому березі Золотої Литі, з видом на ліс Довге. Від рисок справа наліво всі обійстя були спалені дотла 6 квітня 1946 р. від ракети, пущеної офіцером-облавником.
Савчук В. 6 квітня 1946 року // Савчук В. Митрополиче село Дрищів-Надрічне. – Бережани-Тернопіль, 2007. – С.111-112.
|
